Василь Симоненко був поетом із трагічною долею. Його бунтівний дух та любов до Батьківщини зробили його безсмертним. Хоча життя його було коротким. Його творчість, журналістика та громадська діяльність стали початком дисидентського руху в Україні, й досі залишаються важливими для українського народу.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року  на Полтавщині, в с. Біївці. Хлопчика виховували мама і дід. З дитинства Василь любив читати й прагнув до знань, закінчив школу із золотою медаллю. У 1952 році вступив до Київського університету. В університеті Василь багато писав віршів. У 1953 році він написав «я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу». За спогадами рідних, він притримувався цього по життю.

Після отримання диплома Василь Симоненко переїхав до Черкас, де працював журналістом у місцевих газетах. Там же познайомився зі своєю майбутньою дружиною Люсею. Згодом у родині народився син Олесь. Саме своєму синові Василь згодом присвятить один з найвідоміших віршів «Лебеді материнства»:

 «Можна все на світі вибирати, сину.

 Вибрати не можна тільки Батьківщину».

В своїх віршах окрім любові до Батьківщини часто критикував радянський устрій і ворогів української державності. Українська нація, був впевнений Симоненко – після тоталітарних жахів імперії, після геноцидів і голодоморів – посяде гідне місце в житті цивілізованого вільного людства.

«… Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!»

Протягом 10 років своєї творчої діяльності Василь написав багато віршів, новел, казок і байок. Його твори, особливо ті, що критикували Радянську владу, стали основою для розвитку руху опору в Україні. Навіть, попри цензуру, його творчість знаходила шлях до читачів через самвидав.

У 1962 році, разом із колегами Аллою Горською та Лесем Танюком, виявив місця, де було поховано жертв розстрілів НКВС – на цвинтарях у Биківні, Лук’янівському та Васильківському кладовищах на Київщині. Це стало трагічною подією в його житті – його було взято на облік до КДБ.

Влітку того ж року поета було жорстоко побито на залізничній станції ім. Шевченка (м. Сміла) у Черкаській області.

Проводжаючи товариша, який гостював у нього, Василь Симоненко вирішив купити цигарок у ресторані. Однак буфетниця відмовилася їх продавати, оскільки залишалося всього кілька хвилин до обідньої перерви. Обурений поет почав суперечку, на яку звернули увагу чергові міліціонери. На їхню вимогу Симоненко показав своє редакційне посвідчення. Але після цього його скрутили, посадили у машину, за іншими даними у вагон, і повезли у невідомому напрямку. Знайти Василя вдалося лише наступного дня у смілянській тюрмі. Для його визволення довелося залучити секретаря місцевого міськкому компартії. Поет розповів, що його жорстоко били: переважно по хребту і попереку. Це робили професійно, оскільки синці залишилися лише на руках. Відтоді здоров’я поета стало стрімко погіршуватися. Його мучили сильні болі в нирках.

Восени 1963 року, у лікарні виявили у Симоненка рак нирок і зробили операцію, але безуспішно. Редактор «Робітничої газети» Юхим Лазебник запросив до Василя знайомого онколога. Але той після обстеження також констатував, що хвороба невиліковна.

До зими 1963 року Василь Симоненко перебував у Центральній лікарні Черкас, де помер у ніч з 13 на 14 грудня, у віці 28 років. Сьогодні версію про онкологічне захворювання нирок, яка довгий час була офіційною, спростовано. Вважається, що саме жорстоке побиття стало причиною розвитку смертельної хвороби, яка призвела до відмови нирок і смерті. Друзі були переконані, що поет помер через свою обізнаність і намагання викрити владу.

Василь Стус вважав, що Симоненка цілеспрямовано знищили, замаскувавши це під випадковий інцидент.

Після смерті Симоненка його твори почали публікувати за кордоном, що привернуло увагу до його імені на міжнародному рівні. Це стало причиною 15-річної заборони на друк  його творів в Україні.

Сьогодні пам'ять про Василя Симоненка живе. Його ім’я носять школи, вулиці, літературні премії. Його твори вивчаються у школах, а пам’ятники на його честь встановлені в різних містах України.

У бібліотеці-філії №11 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ до 90-річчя від дня народження поета підготували тематичну книжкову викладку «Я хочу правді бути вічним другом…», з якою вже встигли ознайомитися користувачі.