«Дерево тримається корінням, а людина сім’єю» - так вчить народне прислів’я шанувати пам'ять про своїх предків. І дійсно, споконвіку українці трималися свого роду, оберігали сімейні реліквії, традиції, передавали їх у спадок наступним поколінням. Така «архітектура» мислення зберігається і до теперішнього часу. Більшість з нас підсвідомо зберігає якусь певну річ, яка має значення не тільки для окремої родини, а й для збереження історії та культурної спадщини. Сімейні реліквії можуть розповісти багато цікавого про минулі покоління, їх життя, цінності та переживання. І найголовніше, що ці речі зберігають спогади, які збагачують емоційний багаж сучасного покоління.


Так сталося і в родині самовідданого подвижника науки та мистецтва, віршотворця Володимира Михайловича Губаря, знаного у Полтаві та за її межами науковця, педагога і громадського діяча. Його сім’я шанобливо зберігає родинні реліквії - вишиті мамою сорочки, рушники, килими та подушечки.


Володимир Губарь народився у великій, дружній та працьовитій родині, де завжди панувала атмосфера взаємоповаги та взаємодопомоги, тепла та турботи. Любов до творчості ще змалечку прищеплювали батьки: тато Михайло Никифорович – добре малював, грав на трьохструнних інструментах і гарно співав. Всесвіт маминого слова та добра вчив шанувати свій рід, свою землю, берегти пам'ять свого роду… В такій сім'ї ростуть щасливі діти, а інакше звідки б з’явився нарис в обласній газеті «Зоря Полтавщини» учня 10 класу Яреськівської школи Шишацького району Володимира Губаря, де про Марію Гнатівну, зокрема він пише: «Ти, мамо моє друге сонце, ще більше і яскравіше, ніж те, що так зігріває літо теплом. Ти – весь світ, з турботами й радощами, весняний початок мого життя, дощ, де я краплинка, пшеничне поле, де я – колосок. Я приносив горе, ти повертала його мені щастям. А нас було троє. І всі вже виросли, стали майже дорослими. Всім хорошим у собі завдячуємо тобі».


Ось він, той найважливіший фундамент, на якому будується життя будь-якої людини. Спогади про берегиню-матір, захисника-батька, про турботливих дідусів і бабусь, їх портрети, документи роду, листи, традиції та пісні, наша мова та культура – все це формує пам'ять родоводу, національну належність, відчуття свого місця на землі, яка нас народила. Недарма говорять, що сім'я – це домашня церква, на якій увесь світ стоїть.


Дороговказом до родинного храму вже багато років є Полтавський літературно-меморіальний музей І.Котляревського, котрий гуртує українців навколо безцінного історико-етнографічного джерела та надає виставковий простір для сімейної спадщини, яка має наукове інформативне підґрунтя. Так народився музейний проєкт «Полтавські традиції та спадкоємність», у рамках якого відбулася презентація етнографічної виставки «Вишиті мрії Губар Марії» з даруванням мистецького доробку до музейної колекції. Збережені сімейні реліквії є тими скрижалями пам’яті української національної культури та духовності, що створювалися протягом багатьох віків тисячами безіменних талановитих майстринь. В його кольорах та узорах – життя людини від народження до смерті. І щасливий той дослідник вишивального мистецтва, якому довелося не тільки побачити творче використання традиційної вишивки, а й почути історію створення рушника, сорочки, предметів хатнього декору. У вишивках Марії Губар відображені мистецькі ідеї та образи, успадковані від попередніх поколінь, вони ваблять наче вічність, зачаровують мов пісня…