Панна Рона... Єдина і улюблена донька професора медицини Олександра Черняхівського та відомої письменниці, авторки популярних історико-патріотичних п’єс Людмили Старицької-Черняхівської, онука корифея українського театру Михайла Старицького, Рона, Ронуся, Роня, Ро, як її називали в родині, з’явилася на світ 25 квітня 1900 року. Відтоді минуло 125 років, та доля цієї вродливої й талановитої жінки ятрить серце й досі…. Про неї – у дописі бібліотекарів бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.

Вероніка вивчала іноземні мови, багато читала, вчилась грі на фортепіано, брала участь у театралізованих постановках та музичних вечорах. Вона ще застала в живих свого діда, перед її дитячими очима промайнув квіт української нації: Микола Лисенко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко… Родина й оточення ніби зобов’язували її служити українському народу та покласти все на вівтар національної ідеї. Проте красиві двадцятилітні юнки, як це переважно буває, не надто зважають на батьків та служіння високим громадянським ідеалам. Вродлива й пещена, оточена увагою й любов’ю, вона писала в щоденнику: «Я впевнена, зі мною нічого поганого в житті не станеться», – навіть перші дні революції не розвіяли райдужні мрії. – «Через 7 місяців я закінчую гімназію. Вирішила, що треба зразу взятися за розум і не марнувати час. Звичайно, все залежатиме од війни. Коли вона ще не скінчиться, то я першим ділом роблюся сестрою й прилаштуюся до серйозної роботи в якомусь лазареті... Але ж я маю надію, що війна скінчиться і тоді ось що я зроблю: улітку кудись обов’язково поїду – чи в Судак, чи в Сочі, ходитиму в білих сукнях, гратиму в теніс, купатимуся, гулятиму... Восени вступлю до університету на філологічний факультет… Музику я теж підтримуватиму... Взагалі я сподіваюся, що моє життя складеться гарно, і це додає мені сил...»

В останній клас Вероніка Черняхівська ходила в київську українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства, вчилася добре і завершила навчання із золотою медаллю. Це була новітня школа зі спільним навчанням дівчат і хлопців, тож Рона, крім як пильно робити домашні завдання, розбивала серця і туманила голови… Красеню Ігорю Лоському не пощастило не тільки тому, що він однокласник і роман з ним Рону смішив – її серце вже полонив Костянтин Велігорський, офіцер Білої армії, що загинув на Дону і спогад про якого сповнював її любовною тугою, тож коли Ігор вийшов живим із бою під Крутами, Рону його подвиги і патріотизм не зворушили… Наче на зло консервативним батькам її наступними обранцями були більшовики. Один із них, поет Валер’ян Поліщук, спокусив Рону літературою: вона вступила до зорганізованої ним групи «Гроно» і друкувалася в однойменному альманахові. Справа йшла до одруження, проте Рона несподівано вийшла заміж за просто селянського хлопця з амбіціями стати письменником, з яким, не зазнавши щастя, згодом розлучилася.

Ще по війні Вероніка вступила до Інституту зовнішніх відносин, дістала фах економіста. Та за родинною традицією стала перекладачкою з французької, німецької та англійської мов. Одна за одною виходили книжки у її перекладах. У 1926 році Олександра Черняхівського відрядили до Іспанії, він узяв із собою Рону. Дорогою вони зупинилися в Берліні, де Рона, поки батько сидів у лабораторіях, ходила в кіно, театри, на концерти, познайомилася з банківським службовцем Теодором Геккеном, а через два роки вони одружилися. З тієї поїздки Вероніка привезла не лише другого чоловіка, а й прекрасні вірші…

Вперше Вероніку арештували восени 1929 року в рамках так званої справи СВУ (Спілки визволення України – фіктивної, вигаданої чекістами антирадянської організації, за нібито приналежність до якої були репресовані сотні українців, насамперед інтелігенції). Але вже в березні 1930-го, після чотирьох місяців тюрми, її звільнили, а справу закрили. ДПУ, маючи певний розрахунок, відпустило жінку за умови: або вона їде до чоловіка в Берлін і ніколи не повертається в союз, або залишається в «радянському раю» й ніколи не поїде до Німеччини. Вероніка обрала «рай»... Продовжувала плідно працювати над перекладами світових шедеврів, займалася саморозвитком, а ще знайшла особисте щастя – вийшла заміж за математика Миколу Ганжу, проте над нею, як і над усією елітою, вже був занесений каральний меч.

8 січня 1938 року Вероніку заарештували вдруге. Націоналістичне походження, антирадянські погляди, шпигунство, зв’язки з петлюрівцями, німцями та відомим українським діячем Сергієм Єфремовим – доволі типові обвинувачення того часу. У казематі психіка жінки не витримала – вона збожеволіла. Тоді Києвом нав’язливо ширилися чутки, що Черняхівську, щоб морально зламати і вибити зізнання, неодноразово ґвалтували слідчі,.. 21 вересня 1938 року трійка постановила: розстріляти. Вирок виконали наступного дня.

Як було прийнято в ті часи, від батьків приховали правду про доньку – їм повідомили, що Вероніка отримала 10 років таборів. Вони ще кілька років шукали єдину доньку серед живих, але засуджених в таборах Сибіру. 22 грудня 1939 року Олександр Черняхівський помер. А влітку 1941-го його 73-річну вдову Людмилу за звинуваченням у антирадянській діяльності вислали до Казахстан. Дорогою вона померла.

Про трагічну долю Вероніки Олександрівни Черняхівської дізналися лише 1990 року, коли на запит Музею видатних діячів української культури була видана довідка КДБ УРСР про її реабілітацію.
Тонка й незвичайна, мрійлива й романтична красуня, талановита поетеса й перекладачка... Її талант типовий для української інтелігенції початку ХХ століття, розчавленої в тридцяті роки тоталітарним маховиком...
Знаймо, бо ми того варті!