«Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого. Зараз працюю над другою збіркою. Хочу, щоб вона була кращою від першої», – так говорив про себе Василь Симоненко, якому судилося прожити всього 28 років, видати за життя єдину поетичну збірку і – бути безкінечно цитованим поколінням своїх умовних правнуків…. Цей допис до ювілею поета підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві…

Він з’явився на світ 8 січня 1935 року в невеличкому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в родині колгоспників. Батько покинув сім’ю, коли хлопчина був зовсім малим. Ріс із матір’ю Ганною Щербань та з її батьком – дідом Федором, від них і брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід багато читав, розповідав онукові про минуле, а коли малий під ці розповіді засинав у нього на колінах, шепотів: «Безсмертячко ти моє кирпате…». Надзвичайно побожно Василько ставився до матері, за українським звичаєм щиро шанував старших односельців, а це у ті повоєнні роки були здебільшого вдови та матері загиблих. Серед однокласників виділявся своїм бідним одягом та особливим розумом: навіть учителі не читали стільки книжок, як їхній найкращий учень. Ще в шкільні роки почав писати вірші...

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги…

1952 року з золотою медаллю закiнчив школу та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Тараса Шевченка. Щоб набути журналістського досвіду й мати якийсь підробіток до стипендії, працював відповідальним секретарем університетської багатотиражки, де частенько публікував вірші друзів, але не свої – вперше його поезії почули та прочитали, коли він був уже на третьому курсі. У 1957 році з відзнакою завершив навчання – отримав пропозицію працювати кореспондентом у Франції, але через сімейні обставини змушений був поїхати в Черкаси. Спочатку працював у газеті «Черкаська правда», а потім одержав посаду завідувача відділу пропаганди в часописі «Молодь Черкащини». Журналістику Василь Симоненко любив. Але не ту примітивну тріскотню, що панувала у «комуністичному раю». Навіть у тих умовах намагався писати живою мовою, уникати загальників, брався за літературно-мистецькі й морально-етичні теми. І все ж установлені владою правила гри не дозволяли порушувати нікому.... Його вірші, які інколи допускалися до друку, коригувалися.

Можна вибрать друга і по духу брата…

На початку 1960-х у Києві виник КТМ (Клуб творчої молоді), що ставив собі за мету духовне відродження України. Серед його членів були: Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Людмила Семикіна, Лесь Танюк, Василь Стус, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Брайчевський, багато інших талановитих молодих людей. Василь Симоненко, хоч жив у Черкасах, душею прикипів до КТМу, використовував кожну нагоду і зайву копійку, щоб поїхати до Києва, поспілкуватися з друзями, побувати на черговій лекції, літературному вечорі, на виставці, концерті чи на спектаклі... Та й сам брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах, а ще вибрав для себе найнебезпечнішу справу – долучився до комісії, яка виявляла місця масових таємних поховань жертв сталінського терору. За його участю були відкриті приховані могили на столичних Лук’янівському і Васильківському цвинтарях, у Биківнянському лісі. Тоді саме він поставив питання, якого ніхто не ставив, принаймні вголос: хто винуватець страждань українського народу? Сам і відповів – сміливо й вичерпно, хоча такою відповіддю виніс собі смертний присуд: винні не просто чиновники-бюрократи, «відгодовані й сірі, недорікуваті демагоги й брехуни», винен радянський лад… Саме тоді набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка – саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків.

Інцидент, що круто змінив долю поета, стався влітку 1962 року. Думки дослідників розходяться у поясненні причин арешту і побиття Василя Симоненка, та більшість сходяться на тому, що випадкова сутичка стала лише приводом розібратися з поетом, який підривав систему. Відтоді здоров’я поета стало стрімко погіршуватися, його мучили сильні болі в нирках, які з весни 1963 року стало несила терпіти. Але до лікарні письменник звернувся лише у вересні… Цензори спотворювали вірші, газети відмовлялися їх друкувати, ця боротьба влади з Симоненком змусила деяких його друзів принишкнути, вичікуючи, що дуже обурювало нескореного поета… Коли стан Василя Симоненка погіршився й він потрапив до лікарні, то продовжував творити. Останній свій вірш поет написав у грудні 1963 року…

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

На цвинтарі у Черкасах творчий шлях поета підсумувала матір: «Коли Вася був малим, то належав тільки мені, матері, а тепер Симоненко Василь Андрійович належить усій Україні».

Іван Світличний і Анатоль Перепадя зібрали рукописи Василя Симоненка й після похорону повезли до Києва. Їм довелося докласти значних зусиль, щоб вірші опублікували: радянська влада чинила опір і цензурувала твори. І все ж таки 1964 року вийшла друком збірка віршів «Земне тяжіння», за рік – «Берег чекань», а 1981 року – «Лебеді материнства». Також 1964 року надрукували казку «Подорож у країну Навпаки», а рік потому – збірку новел і гуморесок «Вино з троянд». Оприлюднили й щоденник Василя Симоненка – спершу лиш фрагменти й самвидавом.

Знаймо, бо ми того варті!