На байдужість держави до проблем культури не нарікають хіба ліниві. Але як розвивалася література, як виходили книжки, створювалися музеї та театри, коли держави не було і сподіватися на її бюджет не випадало?.. Цього дня 190 років тому народився Василь Симиренко – український промисловець, винахідник, інженер-конструктор та технолог у галузі цукроваріння, а ще – великий меценат української культури. Цей допис до ювілею видатного українця підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.

У дитинстві Василю доводилося чути родинний переказ про предка-козака, який так хоробро бився із ворогами, що його прозвали Семируким (на польський лад – Семиренким), не раз чув і про діда – козака-запорожця Степана, який відмовився присягати імператриці, коли та розігнала Січ. Родина того непокірного Степана потрапила у кріпацьку залежність, то ж Василів батько, Федір, виріс кріпаком, та завдяки господарницькій «жилці» зумів «сколотити» перший капітал і викупився із кріпацтва. Василь із дитячих літ був свідком стрімкого підприємницького злету батька, тому передбачити його життєвий вибір було неважко: навчання у престижному французькому пансіоні, потім у паризькій політехніці, де перед тим здобував освіту старший брат Платон... Коли ціла низка нещасливих обставин звалилася на фірму Яхненків-Симиренка, рятувати ситуацію покликали Василя. То була сізіфова праця. Розуміючи, що фірма, яка ще в 1860-ті втратила своїх засновників, не зможе відновити свою економічну потугу, Василь Симиренко залишив посаду голови адміністрації і купив стару цукроварню у Сидорівці. Добре знаючи механіку і маючи хист до конструювання, Василь Федорович подбав про технічне вдосконалення заводу. На високому рівні була й організація праці. Результати не забарилися. Підприємство, продукція якого користувалася неабияким попитом, почало приносити прибутки. Втім його цікавив не лише бізнес… Як писав Євген Чикаленко, Василь Симиренко був, «найвидатнішим, найщирішим українцем з-поміж так званих «буржуїв», який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені». Десяту частину своїх прибутків (за княжою традицією!) він виділяв на українські справи. Хоча насправді «десятина Симиренка» розросталася і розросталася, адже потреба в підтримці національно-культурних проектів була великою. Без коштів Василя Федоровича навряд чи довго протрималися б часописи «Київська старовина», «Літературно-науковий вісник» та «Україна», перші всеукраїнські газети «Громадська думка», «Рада». Саме він допомагав видавати «Україніше Рундшау» і «Рутеніше рев’ю» для ознайомлення європейців з Україною. З його «кишені» сплачувалися гонорари авторам багатьох українських видань. Профінансував Симиренко й кілька видань Шевченкового «Кобзаря» (до речі, перше видання побачило світ за кошт його старшого брата Платона).

Коли Василя Федоровича запитували, чому він не обіймає якихось громадських посад, він відповідав: «Кожен повинен робити те, до чого вдатний. Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю заробляти гроші, то мушу заробляти їх для України». Саме він свого часу профінансував купівлю будинку для Наукового Товариства імені Тараса Шевченка у Львові, зібрав грошовий фонд на розвиток Київського політехнічного інституту, фінансував створення хору Миколи Лисенка та його закордонну подорож. Окрім того, всіляко підтримував українських літераторів та істориків, зокрема Михайла Коцюбинського, Лесю Українку, Михайла Драгоманова та Михайла Грушевського. За його матеріальної підтримки вели досліди і видавали праці Олександр Кістяківський і Павло Чубинський; на його щорічну допомогу Петро Ніщинський переклав «Іліаду», видану у Львові.

Василь Симиренко не поспішав афішувати свою меценатську діяльність, усі причетні до видатних культурних зрушень того часу знали це і також воліли мовчати, його видавала хіба що коротенька фраза «Хорс засіяв»… Великим Хорсом його називали у колах української інтелігенції. Мабуть, невипадково він дістав ім’я язичницького бога Сонця, без сонячної енергії якого неможливе життя. Так само без фінансової підтримки Симиренка нереальними були б численні національно-культурні проекти 1870-1910-х років. Примітно, що Василь Федорович не давав грошей на політичну діяльність, вважав потрібнішими освіту й культурництво. Без цього ніяка революція, на його думку, не принесе користі.
Останні роки свого життя Василь Симиренко мешкав у Києві, де й помер у грудні 1915 року і був похований на Аскольдовій могилі. Він склав заповіт, за яким усі свої кошти – до 10 млн карбованців, віддав на потреби української культури та науки, а свій будинок у Києві на вул. Десятинній, 9, побудований архітектором Володимиром Ніколаєвим, - Українському науковому товариству, проте, коли столицю перенесли з Харкова до Києва, його зробили партійним «спецособняком». А під час німецької окупації тут розташовувалася Спілка українських письменників із Оленою Телігою на чолі. Нині у меморіальному будинку розташована резиденція посла Великої Британії.

За радянських часів добрі справи Великого Хорса надовго перейшли у забуття. 3 листопада 1934 року за розпорядженням наркома освіти УРСР було знищено кладовище на Аскольдовій могилі, де покоївся прах Симиренка. Цвинтарну церкву закрили, а понад дві тисячі надгробних пам’ятників використали як будівельний матеріал…

Знаймо, бо ми того варті!