«І повіє огонь новий з Холодного Яру» – ніби пророкував Тарас Шевченко…

Холодний Яр – урочище на території Чигиринського району Черкащини. Але так називають значно більшу місцевість. Це десяток навколишніх сіл, разом із Медведівкою, Мельниками та Суботовим, що колись належав Богданові Хмельницькому. Від Мельників вузька дорога веде до старовинного Троїцького Мотрониного жіночого монастиря. У самій назві Холодний Яр наче криється якась містична таємниця, магічна сила, а у великому монастирському дзвоні Мотрониного монастиря – заклик до повстання «за святую правду-волю».

Вважають, що від захисту цієї обителі й почалася Холодноярська історія 1918 року: ігуменя монастиря, попросила захистити монахинь від білогвардійців – місцеві чоловіки організували загін і боронили не тільки обитель, а й навколишні села. У квітні 1919 року на базі сил селянської самооборони був сформований полк Холодного Яру, що підняв повстання «проти комуни та Совєтської влади за самостійність». Так Холодний Яр утретє увійшов в історію української національно-визвольної боротьби. Перший раз – ще за часів Богдана Хмельницького, другий – у ХVIII столітті, адже саме звідси розпочалася оспівана Тарасом Шевченком Коліївщина. «Гайдамаками» називають старожили й учасників повстанського руху 1919-1921 років… Цей допис до 130-ої річниці від дня народження головного отамана Холодноярської організації підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.

Василь Степанович Чучупак народився у селі Мельники Чигиринського повіту Київської губернії 11 березня 1895 року. До початку Першої світової зумів вивчитися та встиг повчителювати. 1916-го був мобілізований, закінчив військову школу та в чині прапорщика воював у складі царської армії. Після повернення з війська спробував повернутися до мирної освітянської праці – працював учителем… Перший озброєний відділ – для захисту монахинь та охорони скарбів Мотрониного монастиря та рідного села Мельники – сформував Олекса Чучупак. Але після поразки в бою з німецькою частиною, односельчани звернулися до Василя, щоб він став отаманом. Пізніше, в 1919 році, загін перетворився на полк, а Василя Чучупака було обрано командиром полка. Його брат Петро Чучупак став начальником штабу полку.

«Брати селяни і козаки! – 4 червня 1919 року звернувся Василь Чучупак до земляків. – Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом... Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, ледацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до їднання, до зброї, до тісної організації. Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, «що ще дихне огнем пекучим всім ворогам Холодний Яр». Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру... Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю... Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю...».

Холодноярська організація мала свої органи влади, військо, істотну підтримку місцевих мешканців, контактувала з різноманітними повстанськими загонами української орієнтації, які діяли в цьому районі. Авторитет Холодного Яру визнавали чимало отаманів Київщини та Херсонщини. Духовний центр тих країв – Мотронин монастир – став центром повстанського руху. Там розміщувався штаб, шпиталь, проводилися наради, дзвін монастиря був сигналом до мобілізації.

Повстання літа 1919 року було грандіозним за своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі. Але на звільнену від комуни Україну насувалася Добровольча армія генерала Денікіна. Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. брав участь у їх вигнанні з Черкас... У лютому 1920-го полк співдіяв з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід. 12 лютого в Медведівці командуючим Армією УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком була скликана нарада командирів та начальників штабів дивізій Зимового походу. В нараді взяли участь Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко, були запрошені й Василь та Петро Чучупаки. Разом з холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі «хвалебний Богові молебень за щасливий похід в центр України» та панахиду по загиблим і померлим старшинам й козакам. Армія УНР пішла широким фронтом на південь, а Холодний Яр розпочав підготовку до повстання...

Упродовж двох років боролися за свободу гайдамаки Холодного Яру під проводом Василя Чучупаки. Свій останній бій він прийняв 19 лютого 1920 року – на хуторі Кресельці. Волю Василь Чучупак цінував більше за життя: потрапивши в оточення, останню кулю залишив для себе… «Готуй нових борців, Холодний Яре!» – говорять, що саме такими були останні слова Василя Чучупака… Холодноярівці протримались ще деякий час. У жовтні 1921 року змучені голодом залишки колись 30-тисячної армії в облозі здалися в полон. Деякі загони поодинці діяли ще кілька років. З поваленням Холодного Яру – а саме тут трималися борці найдовше – впав останній бастіон молодої Української Народної Республіки.
Старшина армії УНР, уродженець Решетилівського краю, безпосередній учасник тих буремних подій Юрій Горліс-Горський присвятив Холодноярським звитяжцям свій історико-документальний роман «Холодний Яр», а сучасний письменник, лауреат Шевченківської премії Василь Шкляр - роман «Чорний ворон» («Залишенець).

Знаймо, бо ми того варті!