Ще за життя зарубіжні дослідники назвали його «українським Гомером», відзначаючи, що він відкрив світові невідому досі Україну… 20 лютого минає 120 років від дня народження Уласа Самчука. Здебільшого, коли чуємо це ім’я, то одразу згадуємо роман «Марія», перший твір української літератури про насильницьку колективізацію та Голодомор 1932–1933 років. Його ж перу належать десятки інших художніх романів, повістей, оповідань, спогадів та щоденникових нотаток.

Великою є і його публіцистична спадщина, серед якої окремо хочеться назвати статтю «Нарід чи чернь», що побачила світ 9 листопада 1941 року на шпальтах київського часопису «Українське слово»: «…Не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно… А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь». Це ключове Самчукове питання щодо становища української нації – «нарід чи чернь?» – і до сьогодні залишається актуальним. Тим паче, що досі ворог той самий – росія. А також почасти – українська національна несвідомість…Цей допис до ювілею письменника підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.

Улас Самчук народився 20 лютого 1905 року у старовинному волинському селі Дермань. Коли Волинь опинилася в складі міжвоєнної Польщі, навчався в Кременецькій українській гімназії, проте не встиг її закінчити, бо забрали до війська. У 1927 році нелегально перейшов польсько-німецький кордон і опинився у ваймерівській Німеччині – спочатку в Бойтені, а потім у Бреслау (зараз це польські міста Битом і Вроцлав). Розвозив по копальнях і гутах залізо, а як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті, вивчав німецьку мову. Вже тоді зазнавав переслідувань від влади, тому й переїхав до Чехословаччини, Праги, де опинився в середовищі українських емігрантів. «Чеський період», який тривав до 1940 року, виявився найбільш плідним у його житті. Тоді з’явилися твори, що зробили його відомим – передусім йдеться про трилогію «Волинь», тут він приєднався до Організації Українських Націоналістів… А вже в 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН (мельниківців), у якій були також Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль, перебрався через український кордон. Повернувся до Рівного, де очолив випуск газети «Волинь», яка скоро стала загальноукраїнською, зорганізував видання дитячого часопису «Орленя». Вважав, що в ті складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле. Проте його редакторську й журналістську діяльність німецька влада визнала шкідливою, тож неминучим був розстріл. Проте його звільнили й дозволили працювати в одній із німецьких інформаційних агенцій, обумовивши, що він писатиме статті на нейтральні теми.

1944 року Самчук покинув Україну, розуміючи, що буде репресований радянською владою: «Ось моя власна історія... Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька і мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок постання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту Україна, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори, Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932-1933, концентраційні табори…».

Останні місяці війни він провів на теренах Німеччини. Працював над романом «Юність Василя Шеремети», в передмові до якого зазначав: «Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю… Нам судилось бачити, чути і переживати більше, ніж можна було сподіватися протягом одного життя людини. Ми були свідками подій виняткових… Виняткових не тільки для нашого часу, але й для часу писаної історії взагалі. Не зашкодить також бути свідомим, що в сумі причин, що зумовили повстання цих великанських подій, велике місце займає наявність такого простого факту, як поява на кону історичної сцени нас, українців. Нас, як окремої історично діючої духовости, та всього, що з цим поняттям пов’язується…».

Далі були табори для переміщених осіб (ДіПі), де українські культурні діячі зуміли створити організацію «Мистецький український рух» (МУР), яку й очолив Самчук. Це було його визнання як лідера українських культурних сил, що протистояли радянській владі й опинилися на еміграції. В непростих умовах таборів писалася й перша частина нової трилогії «Ост». Над другою й третьою частиною «Осту» Самчук працював у же в Канаді, куди виїхав 1948-го року. Він вважав справою своєї письменницької честі написати й опублікувати цей епічний твір. Як і «Волинь» – це сімейна хроніка часів революції та українських визвольних змагань 1917-1921 років, що завершується вже повоєнним періодом. Остання частина трилогії була опублікована 1982 року й стала завершальним акордом у творчості письменника. У Канаді Улас Самчук долучився до створення Організації українських письменників «Слово» та Cвiтoвoгo кoнгpecу укpaїнцiв. Помер письменник 9 липня 1987 року. Похований у Торонто.

Знаймо, бо ми того варті!

Читаймо, бо ми того варті!