Підтримайте Україну — перекажіть гроші для ЗСУ

Софія Налепінська-Бойчук. Українка за покликом душі


Шляхи мистецтва несповідимі. Світський живопис XIX століття досяг апогею, дістався того рівня, який і прихильники, і противники реалізму можуть назвати «як на фотографії». Настав час змін…

Софія Налепінська отримала блискучу мистецьку освіту: навчалася в Мюнхені у знаменитого угорського живописця Шимона Холоші та в Парижі у геніальних Моріса Дені та Фелікса Валлотона. А ще саме у французькій столиці відбулася доленосна зустріч з Михайлом Бойчуком, одним з найяскравіших представників українського модернізму. Полька шляхетного роду закохалась чи не з першого погляду, і це почуття визначило її подальшу долю… Саме в Парижі у 1909-1910 роках Михайло Бойчук разом зі своїми однодумцями та учнями, серед яких була і Налепінська, засновує окрему мистецьку школу – названу пізніше бойчукізмом – що сповідувала монументалізм, синтез українського фольклорного образотворчого мистецтва і церковного мистецтва Візантії та Раннього Відродження. Твори «нереалістичних» українців викликали справжній фурор на паризькому «Салоні незалежних» 1910 року. У своїй школі Бойчук наполягав на плеканні колективістських якостей: поруч працювати, спільно народжувати ідеї, навчатися один в одного, разом проводити дозвілля.

Софія не загубилася серед яскравих учнів Михайла Бойчука, а знайшла себе у складній техніці гравірування на дереві – ксилографії. Трохи згодом вони взяли шлюб, і на два наступні десятиліття Софія стала вірною послідовницею та ученицею свого чоловіка – всією душею вона була вже з Михайлом, знала, що ніколи не покине ані його, ані його творчих ідей. Софія, донька поляка і француженки, прийняла та полюбила українську культуру. Старанно вивчала українську мову, захопилась українською літературою та мистецтвом, співала українських народних пісень, опанувала гру на бандурі, а будинок прикрашала гуцульськими ліжниками… Згодом, коли її питали про національність, Налепінська відповіла: «Українка (батьки поляки)». Не маючи жодної краплі української крові, Софія вважала себе українкою…

У 1917 році родина Бойчуків перебралася до Києва й опинилася в епіцентрі українського державного відродження. Михайло став співзасновником Української академії мистецтв. Займався закріпленням стародавніх фресок у Софійському соборі. Відкрив фрескові розписи Успенського собору Єлецького жіночого монастиря у Чернігові… А Софія? Після народження сина Петруся влітку 1918-го вона виїхала до Миргорода, де влаштувалась на посаду вчительки малювання в художньо-промисловому інституті. З 1922 року викладала у Київському інституті пластичних мистецтв, працювала в жанрі станкової та книжкової графіки, переважно в техніці гравюри по дереву. Із листопада 1922 року очолила майстерню ксилографії Київського інституту пластичних мистецтв, у 1924-му – стала співорганізатором поліграфічного факультету Київського художнього інституту – першої художньо-поліграфічної школи в Україні. На заняттях вона підсідала до вихованців з олівцем у руках, пояснювала й показувала, як можна урізноманітнити малюнок, підкреслити деталі, досягти плавності ліній…

Її графіка експонувалася на міжнародних виставках сучасної гравюри у Флоренції та Брюсселі, Відні й Лондоні, Берліні та Стокгольмі, Венеції, Цюріху, інших європейських культурних центрах…

У 1936 року Михайла Бойчука заарештували. У в’язниці співробітники НКВС вибили з нього «зізнання», буцімто «контрреволюційна організація, до якої я належав, являла собою формування українських націонал-фашистів у Совєцькій Україні». 13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли в Києві разом із учнями.

Софію Налепінську-Бойчук ув’язнили 12 червня 1937-го. Її творчість не вкладалася в прокрустове ложе «соціалістичного реалізму», не вихваляла «батька народів», а головне, була національно-українською за змістом. А ще, вона була дружиною «ворога народу». Після її ув’язнення лишився напризволяще син, від чого серце матері не мало спокою. Вона легко могла відмахнутися від чоловіка, якби повідомила слідству, що їхнє сімейне життя вже давно розпалося, і Бойчук живе з іншою жінкою, яка має ось-ось народити йому дитину. Але Софія цього не зробила, бо знала, що скандал у родині нічим не допоможе, а навпаки, може зашкодити іншим людям. Тому жодного слова з уст Софії не злетіло. Півроку її мучили допитами, проте вона знайшла у собі сили вистояти, витримати знущання, винною себе не визнала і не підписала зізнань. Вона була так знівечена, що навіть передсмертного фото для «справи» не робили.

6 грудня 1937 року Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук засудили до розстрілу. Вирок був виконаний 11 грудня. Нащадкам залишилася її мистецька спадщина – десятки гравюр на дереві, портретів, ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Степана Васильченка, Гі де Мопассана, Альфонса Доде…

Реабілітована у 1988 році. Її імʼя викарбувано на пам’ятнику репресованим митцям, відкритому 1996 у сквері Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури у Києві.

Відкриваймо невідомі сторінки історії та забуті імена разом з бібліотекарами бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ. 140 років тому, 30 липня 1884 року народилась Софія Олександрівна Налепінська – полька за походженням, українка за покликом душі.

Знаймо, бо ми того варті!