1921 рік. Хоча розклад уроків давно пожовкнув і ледь тримався на стіні, з усіх колишніх учнів київської «Школи руху» він єдиний продовжував відвідувати балетний клас на Ярославовому Валу. Колись зовсім випадково Сергій Лифар потрапив на заняття до знаменитої балерини Броніслави Ніжинської: «Серце моє забилося схвильовано, душа прокинулася від мертвого сну. Сльози підступили до горла. Я полюбив. Я став танцівником, ще не вміючи танцювати, не знаючи танцювальної техніки»… Мало не щодня він заходив до порожньої зали, провітрював приміщення і починав розминку, забуваючи про своє схудле відображення в тьмяних запорошених дзеркалах, про напівголодну непритомність, про розстріляних товаришів, навіть – про вирок, колись безсердечно кинутий наставницею: «Неперспективний хлопчик…».

Нехай балетмейстер із родиною емігрувала до Парижа, нехай покинула їх, своїх учнів, напризволяще, нехай залишила на самоті його з бажанням та невмінням, але танцю забрати їй було несила! Звідкись із глибин здіймалася впевненість. Він чув, як із мертвої тиші лунає Шопен. Або Шуман. Музика надихала Танець… Він знав – найвимогливіший балетмейстер у світі стежить за ним і... помилок не вибачає. І так 15 місяців поспіль, упродовж 500 днів, по п’ять-шість годин. День у день… Неочікувано Ніжинська запросила п’ятьох своїх найкращих учнів до трупи Дягілєва – Лифаря у списку не було. Та один з п’яти обраних танцівників відмовився їхати, адже кордони були закриті і будь-яка спроба залишити радянський союз без спеціального дозволу розглядалася як дезертирство і каралася смертю. І це був шанс для Сергія. Практично без коштів до існування, але з безмежною вірою у провідну зірку – 17-річний утікач із радянської України перетнув кілька кордонів і напівлегально дістався Парижа… З-поміж п’ятірки киян, зарахованих до трупи Дягілєва, Лифар був найслабшим, тож мусив суттєво вдосконалювати свою техніку спочатку самотужки, а потім під опікою найкращих балетмейстерів Європи. Із часом гучні прем’єри по-справжньому розгорнули талант Сержа Лифаря.

1929 рік. На честь сторіччя від смерті Бетховена в залі Паризької опери очікували на «Творіння Прометея». Від самого початку цій виставі критики пророкували провал, а під час підготовки ще й стався форс-мажор: відомий хореограф захворів, тож продовжувати його постановку доручили виконавцю ролі Прометея – Сергію Лифарю. Йому бракувало досвіду й авторитету, та й часу було обмаль, щоб все докорінно переробити та оновити… Того вечора після ефектного виходу Прометея з міфічним смолоскипом у руці скептична публіка сторопіла. Тоді юний Лифар заявив про власну концепцію балетної вистави та привернув увагу до чоловіка-танцівника. Це був справжній успіх! Після вистави, коли стомлений Сергій відпочивав у гримерці, туди зайшов директор Опери Жак Руше і несподівано запропонував очолити національний балет. Так Сергій залишився у Паризькій опері. На її сцені він відтворив політ Ікара: публіка, заворожена драматизмом, спостерігала, як танцівник піднімається та падає без музики, лише під ритмічний супровід, повторюючи шлях міфічного героя. Крила, змайстровані братом Леонідом, стали символом польоту до сонця та символом творчості. Більше 30 років Серж Лифар віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку – «неокласицизму»... Попри успіх і славу, йому завжди не вистачало овацій. Їх завжди було замало. Він мріяв про овації в рідному місті…

1958 рік. На трупу Паризької опери чекали перші в історії гастролі до радянського союзу. Серж Лифар ретельно обирав постановки та танцівників – 11 із 13 заявлених балетів були його… Він спостерігав за тим, як його трупа сідає в літак, але без нього: з його паспортом виникли проблеми… Це було не тільки особисте розчарування, а й удар по його професійній репутації. Згодом Лифар дізнався, що навіть його ім’я як творця і постановника прибрали з афіш… Коли обурення вляглося, змучений безсиллям, із відчаєм у серці, він подав у відставку з усіх посад в опері. Серж Лифар залишав театр, тримаючи в руках крила Ікара, з якими не раз виходив на сцену.
1961 рік. Він ретельно планував цю подорож. Київ – місто його дитинства і юності, яке він обожнював до останніх своїх днів. Рідні місця, спогади, зустрічі із людьми, які пам'ятали його родину… «Скрізь я помічаю та бачу місця та пейзажі, які впізнаю, які мені дорогі, і один їх вигляд мене п’янить… Все мені здається більш значним та гарним, ніж раніше, як все велично!.. Відвідавши найбільші столиці світу, я боявся, що буду розчарований моїм рідним містом, і був щасливий побачити, що мій страх не мав жодного причини. Ось Липки, ось знаменитий Хрещатик, достойний найкрасивіших вулиць на Заході, от Свято-Софіївська площа, собор, статуя Богдана Хмельницького. Ось моя гімназія, ось університет, ось і Оперний театр…» Звісно, він не міг не відвідати Київського оперного театру, адже мріяв представити на його сцені свої балети. Йому аплодував весь світ, але тільки не рідний Київ… В один із днів відвідав він і могили своїх батьків на Байковому кладовищі. Відвідав літургію у Андріївській церкві, Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка, Софіївський собор. Радянська влада боялася його прогресивності, того, як він міг вплинути на культурні процеси в Києві. Тож, його спроби повернутися в Україну не мали успіху. Однак це не завадило чиновникам годувати його нескінченними обіцянками протягом більш ніж десяти років і привласнювати цінні літературні твори з його колекції – як вдячність з його боку за майбутню співпрацю.

Цей допис до ювілею Сергія Лифаря підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МТГ. Ім'я Сержа Лифаря було заборонене на батьківщині протягом довгого часу, а його численні теоретичні праці з історії балету та хореографії не перекладалися та не видавалися у срср. Він не вписувався у систему та залишався емігрантом, який відмовився приймати радянське громадянство. Однак, Лифар відмовився і від французького громадянства, отримуючи орден Почесного легіону з рук генерала Шарля де Голля у Версалі, заявив: «Я – українець, і пишаюсь цим!». А на своїй могилі заповідав написати «Серж Лифар з Києва»…
Знаймо, бо ми того варті!