Коли засмиканий з усіх боків тодішніми зрадофілами Василь Кричевський зі скандалом йде з реалізації дизайну інтер’єрів свого архітектурного шедевру українського модерну – Будинку Полтавського земства, ніхто інший, як енергійний Сергій Іванович Васильківський береться рятувати ситуацію. Він залучає до роботи своїх друзів: Самокиша з Петербурга, з Парижа – Ткаченка, а також Уварова і Беркоса з Харкова. Модерн – стиль, який акцентується передусім на внутрішньому оздобленні, а вже потім на зовнішньому. Архітектура в модерні ніби виростає зсередини назовні, тож композиція внутрішнього облаштування Полтавського земства була не менш важливою, ніж екстер’єр. Саме цей оригінальний підхід дав помітний поштовх розвитку декоративних ремесел: від дизайну меблів до гончарства.

Результат видатний: кожна деталь інтер’єру, від вітражів до майоліки і орнаментів на стінах, вражає своєю завершеністю… Крім праці над розробкою модерного українського орнаменту, Васильківський малює три величезні панно «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря», «Козак Голота і татарин», «Ромоданівський шлях», які прикрашали головну залу. Під час Другої світової війни будівля сильно постраждала від пожежі, панно загинули і були з величезними зусиллями реставровані наприкінці 80-х рр. ХХ ст…

Читаймо про Сергія Васильківського у дописі бібліотекарів бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ. В російських і закордонних каталогах він і досі позначений як представник російського живопису, хоча все своє життя присвятив Україні – малював Україну, говорив українською, вивчав українську культуру. Він був незмінний у своїй тематиці – крім юнацького періоду, коли створював «піренейські етюди», все життя малював Україну: від Криму до Галичини, – але, переважно, рідну йому Слобожанщину. Малював в сучасності пейзажних тем, в меланхолійності й спокійному чарі її степів, балок, хуторів і неба. Як багато на картинах Васильківського неба! Неба в різноманітті хмар, в пронизливій сині літа, в багатій палітрі сірої негоди... А річка Сіверський Донець – то взагалі окрема тема в його творчості. Малював Україну і в історичній ретроспективі, додаючи фльору героїки, як це видно в «Думі про трьох братів», «Козачому пікеті» чи «Сторожі козацьких вольностей». Саме Сергію Васильківському судилося стати зачинателем у відтворенні образу історичної Слобожанщини, яка включає Харківську, частини Сумської, Луганської, Донецької областей України, Білгородської, Курської, Воронезької областей росії.

Народився майбутній художник 19 жовтня 1854 року в родині писаря у місті Ізюм на Харківщині. Згодом сім’я переїхала до Харкова, де Сергій зробив перші кроки в мистецтві. Навчаючись у місцевій гімназії, потоваришував із майбутнім пейзажистом Петром Левченком. Вдвох вони любили мріяти про славу великих художників… Навчався у 2-їі харківській гімназії у Дмитра Безперчого, учня Карла Брюллова, далі – в харківській художній школі Марії Раєвської-Іванової, в Петербурзькій Академії Мистецтв у Клодта і Володимира Орловського. На навчання в Академії назбирав грошей сам, відкладаючи 4 роки з зарплати конторника з Казенної палати у Києві.

Згодом жив та навчався у Франції, подорожував Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою та Німеччиною, де познайомився з колекціями художніх музеїв. А вже за рік йому дозволили експонуватися в знаменитому паризькому Салоні. Випадок був унікальним: молодий живописець із далекого міста виставляв роботи, минаючи оцінки журі.Такої честі могли удостоїлися лише імениті майстри пензля. Повернувшись з-за кордону, Васильківський міг оселитися в Петербурзі, таланту і грошей вистачило би на життя у столиці, але серце його належало Україні. Тому не роздумуючи повернувся на Батьківщину й оселився у рідній хаті в Москалівцях…

Успадкувавши непосидючість від свого діда-чумака, Сергій Іванович мав великий смак до мандрівок: пішки обійшов Харківщину і Полтавщину, спускався Дніпром до Запоріжжя, об’їздив всю Україну, включно з її тоді Австро-Угорською частиною. Він був справжнім фанатом української культури: старанно збирав старовинне українське мистецтво, їздячи Україною, замальовував її архітектуру, візерунки, орнаменти народних промислів, відшукував і очищував від нашарувань та впливів оригінальні українські зразки. Згідно з науково-історичними розвідками Дмитра Яворницького, з яким дружив, створив серію історичних портретів козацької старшини..Працював так інтенсивно, що, як жартували друзі, і женитись не було коли – так і прожив самотнім все життя. Хоча, самотність та була, скоріше, вимушеною, оскільки рано втратив своє єдине кохання...

Під кінець життя Сергій Іванович міг працювати тільки уривками: коли відпускало хворе серце, хапався за пензель, розуміючи, що жити залишилось мало, і треба ще багато встигнути: не для себе, для інших – для України

У жовтні 1917-го художник пережив інсульт: непритомним був кілька днів: щось співав, говорив про козака Голоту – можливо, уява малювала йому образ нової картини, а можливо, поставали спогади власних мандр… Його не стало 8 жовтня 1917 року. Після нього залишилось близько 3 500 робіт. В заповіті Сергій Васильківський відписав 1340 своїх творів Музею Слобідської України, і велику суму грошей на створення Харківського національного художнього музею. Більше половини картин були знищені під час Другої світової війни. Зараз у музеях і приватних колекціях є лише близько 500 збережених картин Майстра.

Він був успішний і в славі, і в грошах, відомий не тільки в Україні, а й в усій російській імперії, Франції, Італії, Англії. Український художник, що любив Україну та малював Україну.
Знаймо, бо ми того варті!