Великий Кобзар тричі приїздив на Україну і тричі відвідував Полтавщину. Під час другої, найтривалішої за часом подорожі Тарас Шевченко побував і в Полтаві. Разом з бібліотекарями бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ повернемось у далекий 1845-й рік. Тоді, по завершенні навчання у Петербурзькій Академії мистецтв, наприкінці березня Тарас Шевченко отримав дозвіл на поїздку в Україну та на запрошення Олександра Лук’яновича оселився в селі Мар’їнське Миргородський повіту. Там він мав писати портрети родини поміщика, та цю справу відклали на осінь, і все літо поет провів у роз’їздах по містечках і селах Полтавщини, принагідно виконуючи завдання Київської археографічної комісії. Шевченко побував у Решетилівці, Шедієвому на Орелі, Василівці Хорольського повіту, Старих Санжарах, Устивиці, Ромнах, Яготині, Сорочинцях, а на початку липня прибув до Полтави.

Час приїзду і термін перебування Тараса Шевченка у Полтаві точно встановив відомий літературознавець Петро Ротач. Він звернув увагу на маловагому на перший погляд деталь російськомовної повісті «Близнецы», у якій відбилися полтавські враження поета: співаки церковного хору, який був на той час у Полтаві, повідомляють герою повісті Степану Мартиновичу Левицькому, що «завтра после литургии владыка отъезжает в Переяслав и что они, его певчие, туда же едут по почте». Звернувшись до «Полтавских губернских ведомостей» за 1845 рік, Петро Ротач з’ясував, що архієпископ прибув у Полтаву 23 червня, а виїхав після 1 липня. Згодом, працюючи над повістю у засланні, Тарас Шевченко пригадав подію, свідком якої став особисто під час нетривалих відвідин Полтави – тоді він пробув у місті лише три-чотири дні.

Якою ж Шевченко побачив Полтаву? Можливо такою, як описує її історик Микола Сементовський: «Я не могу сказать, чтобы Полтава была пышный, шумный, кипящий жизнью город, как Харьков или другие города; нет, в Полтаве постоянно господствует тишина и спокойствие, кажется, суждено этому городу вечное безмолвие и мир после страшного двухвекового беспокойствия, кровопролитий, окончившихся на полях ее поражением всех врагов…» (1846 р.). Реліквії Полтавської баталії, навіть з огляду на археографічну експедицію, навряд чи цікавили Шевченка, про них він навіть не згадує.

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Пригадуєте ці рядки? 1838-го року молодий Шевченко елегією «На вічну пам’ять Котляревському» відгукнувся на звістку про смерть великого українця. У вірші немає якихось особливих рис Полтави, якщо не вгадувати їх у символічному образі соловейкового гніздечка – в уяві Шевченка невідоме тоді йому місто асоціювалася лише з Котляревським. І ось тепер Шевченко тут, у Полтаві. Він відвідав оселю Івана Петровича, відшукав його могилу, доземно йому вклонився… Блукав затишними міськими вулицями, милувався краєвидами. А ще створив безцінний живописний документ – первісний образ хати Котляревського – намалював оте «гніздечко на калині», покинуте поетом-соловейком. Цей акварельний малюнок став важливим документом при відбудові хати 1969 року (треба тільки зауважити, що тоді було враховано й інші – графічні та описові – матеріали). Велику цінність має й зображення Успенського собору. Під час перебування в Полтаві Шевченко намалював ще й Хресто-Воздвиженський монастир, архітектурну пам’ятку XVIII століття. Обидва полтавські малюнки Тараса Григоровича зараз зберігаються в Київському музеї Шевченка.

І ще одна цікава історія пов’язує Тараса Шевченка і Полтаву: в полтавському дендропарку є дерева, вирощені з одного живця «верби Тараса». Перебуваючи на засланні в Мангишлацькому степу, Тарас Шевченко сам збудував собі справжню українську хату, викопав криницю. В Оренбурзі на базарі чи то купив чи знайшов гілку верби посадив її біля криниці. В листі до своїх друзів Шевченко писав: «Тепер у мене є українська верба». Вид цієї верби, раніше невідомий ботанікам, нині названий Salix Taras (Верба Тараса). 1964 року співробітник Київського ботанічного саду, професор Сергій Іванович Івченко, побувавши в Мангишлаці на святкуванні 150-річниці з дня народження Шевченка, побачив вербу, яка зберіглася з Тарасових часів. Йому дозволили зрізати невелику гілочку. Невдовзі на кафедру до Івченка приїхала засновник дендропарку у Полтаві – Яніна Яківна Яценко. Дізнавшись про походження гілочки, вона попросила невеликий живець з чотирма бруньками і привезла його до Полтави.

Знаймо, бо ми того варті!