Олег Лишега. Втілення поезії
Він видавався і видається й досі небожителем, який тільки на хвилину зійшов на землю, аби нагадати нам про вічність і небо, а ми цього навіть не зауважили, перейняті своїми клопотами і проблемами…
Коли до рук уперше береш книгу Олега Лишеги, то складно пояснити, що саме читаєш – поезію, прозу, поезію в прозі чи прозу в поезії. Його тексти відкриваються поступово, як дно річки, коли пірнаєш під воду. Намагаєшся відшукати щось подібне в українській літературі, але не знаходиш. У післямові до Лишегової «Зими в Тисмениці» Тарас Прохасько пише: «Поет Олег Лишега є самим втіленням поезії. Все, що він робить, все, що говорить, а передовсім як кожної секунди мислить, є найвищою поезією». Ті, хто був особисто знайомий з ним, кажуть, що саме його життя було виявом найбільшої творчості. Але, мабуть, лише найближчі йому люди знають, якою ціною. Цей допис до 75-річниці від дня народження поета підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.
Писати Олег Лишега почав пізно, після 20 років. Участь у студентському самвидаві – легендарному альманасі «Скриня», потім виключення з Львівського університету та військова служба у Бурятії, переїзд до Києва, робота в Лаврі… За своїх головних вчителів вважав Грицька Чубая та Миколу Воробйова. Чубай дав йому розуміння, що до поезії треба ставитися серйозно, – це як поклик, як доля. Поезією не можна гендлювати, її не можна використовувати. Інше знання, яке Чубай дав йому – це те, що ти можеш бути поетом, навіть якщо в тебе нема книжки. І ще одне – не треба багато писати... Колись його запитали, чому він не пише, на що Олег Лишега відповів, що коли буде постійно писати, то виходитимуть лише безконечні раби в ланцюгах… Микола Воробйов, як й інші поети київської школи, Віктор Кордун та Михайло Григорів, видавалися йому «олімпійськими богами», та він розумів, що вже далі тою дорогою не треба йти і почав шукати свій шлях. Якийсь час майже не писав віршів, говорив, що вони набули іншої, глиняної форми – випалював кераміку.
Пісня 551
Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно –
Та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.
Коропи – ті не такі.
Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, –
Вони віддаляються в протилежний бік –
Бач, наше століття давно поспішає вслід? –
Торкається плавником як рукою їхніх плавників
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ.
Перша книга поета «Великий міст» побачила світ, коли йому було вже 40 років – до 1988 року вірші Олега Лишеги було заборонено друкувати. Він став першим українським поетом, якого було нагороджено премією ПЕН за поетичний переклад. У 2000 році Лишега та Джеймс Брасфілд одержали цю нагороду за переклад англійською мовою збірки «Червоний лебідь. Вибрані вірші Олега Лишеги». У його промові було лише кілька слів, наприкінці ж він додав: «Now you know that Ukraine it is» – «Тепер ви знаєте, що Україна є»… В його творчому доробку ще одна поетична збірка «Снігові та вогню» та збірка прозових творів «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», переклади Паунда, Плат, Лоуренса, Джеферса, Воррена, близько десяти документальних фільмів… Останні роки свого життя поет почав частіше зʼявлятися й у літературному середовищі. Його виступи на фестивалях були схожі на перформанси чи стендапи, коли історії з життя поєднувалися із жартами, а часом і наспівуванням поезії. Встиг узяти участь у Революції гідності...
Олег Лишега. Людина зі світовим іменем, реформатор української поезії, потенційний нобелянт, богемний ґуру сучасної української поезії. Говорять, що під час розмови з ним завжди виникало враження чи то затишку, чи то моментального наставання тихого щастя. Він був неперевершеним співрозмовником, який, як ніхто, вмів слухати. Він давав своєму оточенню відчуття свободи, усвідомлення необхідності бути собою.
Знаймо, бо ми того варті!