З погляду історичної значущості її справедливо вважають «однією з найцікавіших європейських феміністок», «засновницею українського жіночого руху», якій вдалося сформулювати його головну засадничість, актуальні ідеї, ґрунтовані на вихованні національно свідомої, освіченої, суспільно активної жінки – жінки, що здатна на рівні з чоловіками брати участь у розбудові нової політичної й культурної нації. За лаштунками ж шаблонного літпортрета палкої «борчині за права жінки» захована особиста жіноча драма: раннє овдовіння, пошук шляхів самовираження, конфлікти з оточенням, проблема зреченого материнства, воєнне лихоліття і трагедія старіння, доживання в самоті та злиднях…

Свою найінтимнішу жіночу таємницю та найбільший душевний тягар Наталія Кобринська відкрила лише сердечній приятельці Ользі Дучимінській: «Я нікому цього не кажу, але… я свідомо не хотіла бути мамою! Дитина була б мені перешкоджувала в праці, у виконанню плянів великої ціли мойого життя! Я боялася… не хотіла її… Але тепер покутую за це. У мене велика туга материнства… Для переведення своєї ідеї в життя – я виріклася того щастя, що дає материнство!». У зрілому віці вона щиро раділа щасливому материнству своїх посестер, горнулася до дітей, намагалася полегшити становище працюючих матерів і постійно наголошувала на цінності й важливості материнського покликання жінки...

Уперше питання гендерної рівності Наталія Кобринська висловила в своєму «Відчиті на зборах станіславівського жіночого товариства» 1884 року, наголосивши: «Заявляю мужчинам, що ми можемо жити з ними спільною думкою для спільної ідеї, а не уважаємо себе лиш за вічних кандидаток до їх серця». Метою товариства було піднесення свідомості українських жінок і започаткування руху, аналогічного до руху в європейських країнах. Наталія Кобринська з власного досвіду знала, який великий вплив мають книга й освіта, тому товариство мало насамперед займатися просвітою жінок, організовувати читальні та купувати книги. Дуже швидко погляди членкинь на діяльність товариства та спрямування коштів розійшлися, але саме на його основі пізніше постане Союз Українок, який об’єднає тисячі українок у різних куточках землі.

Наталія Кобринська хотіла й далі розвивати важливе для неї, тож не дивно, що саме їй належала ідея створити перше жіноче видання, яке мало продемонструвати єдність найпотужніших авторок з усієї України, попри кордони двох імперій, що їх розділяли. І от у червні 1887 року у Львові упорядницькими, редакторськими й фінансовими зусиллями Наталії Кобринської та Олени Пчілки вийшов друком часопис «Перший вінок». Попри складну видавничу історію сповнену інтриг, залаштунків, епістолярних розбірок, попри те, що він не став бестселером, а радше збитковим виданням, «Перший вінок» був великою подією, аналогів якій не було на той час: перший у світі жіночий альманах! Антологія жіночої творчості зібрана, упорядкована й видана жінками, містила твори Лесі Українки, Олени Пчілки, Дніпрової Чайки, Людмили Старицької, Уляни Кравченко, Анни Павлик, Олесі Бажанської… За своїм різножанровим змістом – публіцистичним, поетичним, прозовим, етнографічним – цей альманах став документом життя української жінки. А ще саме зі його сторінок прозвучала смілива й майже безпрецедентна на той час ідея жіночої гімназійної та університетської освіти.
Наталія Кобринська закликала жіноцтво до цілеспрямованого духовного поступу: «Іти крок за кроком, добиватись своїх, прямуючих до вищого розвою людськости прав, поборювати противні пересвідчення, що придержують найприроднійший хід нових питань, доказувати при кождій нагоді силу і спосібність, дану жінці природою». У 1893, 1895 і 1896 роках її зусиллями виходять три випуски альманаху «Наша доля», у яких – художні твори, програмні статті про жіночий рух, літературно-критичні огляди, фольклорні записи та навіть звернення до австрійського уряду.

Аби налагодити видання книг, Наталія Кобринська оселяється у Львові. Сподівається, що саме тут удасться створити найсприятливіші умови для популяризації фемінізму. Проте жінки, до яких вона намагається «достукатися», здебільшого байдужі до її ідей. Розчарована, письменниця повертається до рідного Болехова. Цьогорічний ювілей Наталії Кобринської припав на непрості часи воєнного стану, як, зрештою й останні роки її життя, коли вирувала Перша світова й авторка відгукувалася на буремні події публікацією циклу воєнних новел. Була активно залучена до милосердних акцій: допомагала доглядати поранених, приходила в Народний дім Болехова і своїми покорченими від хвороби руками виготовляла перев’язувальний матеріал для фронту. 1915 року вона пережила арешт зі звинуваченням у шпигунстві на користь росії. Урятувалася чудом… Останні роки життя Наталія Кобринська майже не писала. Розчарування, самотність, постійна пригніченість і тривога віднімали геть усі сили. Зима 1920 року була дуже сніжна й морозна. До Наталії Кобринської кілька днів ніхто не заходив. А 22 січня її знайшли мертвою – померла від висипного тифу. За труною в день поховання майже ніхто не йшов – холодно. Будинок спалили через загрозу інфекції. Що саме згоріло, ніхто не знає…

На своєму надгробку вона просила написати: «Мене вже серце не болить». Це символічна саморефлексія пережитого, свідчення життєвого упокорення, примирення зі світом та зі собою, прощення, подолання душевного бунту й вихід за межі свого замкненого світу в просторінь іншого життя… Цей допис з нагоди 170-ої річниці від дня народження Наталії Кобринської, фундаторки українського жіночого руху, письменниці та видавчині, підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ. У феміністичному світогляді письменниці є всі знакові меседжі для сучасної українки: націоцентризм й державотворчість, «розбудження жіночого духу через літературу», ідея загальнолюдських цінностей, зокрема, жіночої ідентичності, материнства, індивідуальної свободи, віталізму, суспільної пасіонарності.
Знаймо, бо ми того варті!