Микола Зеров чекав, що найбільшу славу принесе йому майбутній переклад Вергілія. Під час однієї розмови про свою працю над перекладом «Енеїди» він несподівано прорік: «Я здобуду собі безсмертя в українській літературі!». Ця репліка, а дещо і тон, яким вона була проказана, викликали замішання у співрозмовника: для Миколи Костьовича було невластивим так висловлюватися про свою особу і свою творчість. Після короткої павзи, розрахованої, очевидно, на те, щоб у співрозмовника зароїлося ще більше сумнівів щодо його, Миколи Зерова, скромности, він пояснив: «Бо до кінця віків у кожнім підручнику української літератури, в розділі про Івана Котляревського та його «Енеїду» буде стояти – як примітка під зіркою і найдрібнішим петитом: «Точний (нетравестований) український переклад цього твору Вергілія належить Миколі Зерову». І додав щиро сміючись: «Або в кращім разі – курсивом!»…

Утім, у цьому судженні Микола Зеров помилився: він не зміг скінчити своєї праці, навіть попри те, що продовжував роботу над перекладом навіть у табірній бібліотеці. Та все ж він увійшов у канон українського письменства – і як вишуканий поет, і як теоретик українського перекладу, і як вдумливий літературознавець...

Друга половина 1920-х років, мабуть, найщасливіша доба в житті Миколи Зерова. Визнаний метр українського літературознавства, один із найяскравіших перекладачів і поетів. Неокласик… Природжений і блискучий лектор, чиї університетські лекції та публічні виступи нерідко зривали овації, він не приховував своєї інтелектуальної вищості й щиро радів тим оплескам. Ще більше він пишався своїм сином, маленьким Котиком. Проникливий спогад про сина Зерових залишив один із учнів Миколи Костьовича: «Котик був дивовижним хлопчиком, але дуже хворобливим, і через те навіть не навчався у школі. Коли я приходив до Миколи Костьовича, він завжди сидів за партою, яка стояла в його кімнаті, і в мене було таке враження, що Котик увесь свій вільний час проводить у читанні та студіях… Микола Костьович любив Котика ніжно – такої любові й ніжности в людині, яка зовні справляла враження суворої, саркастичної та іронічної, я більше не зустрічав… Не знаю, чи міг він любити ще когось так, як Котика»…

А вже 1934 року навколо Зерова починають згущуватися хмари. Неокласиків звинувачують у прихильності до «буржуазної Європи» та бажанні повернути імперський устрій. Усі спроби Зерова пояснити свою позицію на університетських засіданнях – навіть ті, після яких йому аплодують – лише роблять його становище ще більш хистким. Зрештою в нього забирають можливість викладати, а згодом і взагалі звільняють з університету. Відтепер він не має права публікуватися – через це змушений видавати свої переклади під чужими іменами. В цей час стається подія, яка остаточно вибиває ґрунт з-під ніг Зерова: десятирічний Котик помирає від скарлатини. Зеров ховав сина сам, без дружини, яка сама злягла зі скарлатиною. На похорон сина «неблагонадійного» «буржуазного націоналіста» Зерова прийшло всього кілька людей.
Після смерті Котика Зеров їде в Росію, сподіваючись, що зможе безперешкодно працювати там. Півроку Микола Костьович безрезультатно намагається бути своїм у чужій країні, аж поки уночі 27 квітня – за день після його дня народження – його заарештують, звинувативши в керівництві контрреволюційною терористичною організацією. Після першого ж допиту він пише розлогу пояснювальну записку, частину якої присвячує аналізу поезії Куліша. Утім, виснажливі допити продовжуються. За декілька місяців арешту Микола Костьович, який спершу оптимістично ставився до своєї справи й навіть розважав інших в’язнів епіграмами на них самих, відчуває свою приреченість. На допитах він більше не намагається довести свою невинуватість, плаче й підтверджує всі вигадки слідчих… Миколу Зерова засудили до розстрілу, який замінили на десять років таборів і конфіскацію майна. В’язнів відправили на Соловки. Втім 3 листопада 1937 року його разом із іншими видатними діячами української культури розстріляють в урочищі Сандармох. Миколі Зерову було 47 років. А народився він 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в інтелігентній учительській родині.

Батько Зерова щотижня писав Сталіну лише одну фразу: «Де мій син Микола?». Згодом йому відповіли, що син помер від запалення легенів 1937-го, а дружині після війни відповіли, що Зеров помер 1942 року. Ні вона, ні батько так і не дізналися справжніх обставин смерті. Микола Зеров був реабілітований посмертно ще самою радянською владою у 1958 році. Уже за часів незалежності дисидент Євген Сверстюк привіз із Сандармоху жменьку землі для символічного поховання Миколи Зерова поряд із сином Котиком на Лук’янівському цвинтарі у Києві…
Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.

По смерті Зерова його спадщиною заопікується брат Михайло Орест, видавши в еміграції кілька збірок: Sonnetarium, Corollarium i Catalepton. Аби пам’ять про Зерова не загинула, його близькі нотували свої спогади про репресованого професора, в яких він постає таким, яким був за життя: іронічним, мудрим, безпосереднім, частіше усміхненим, ніж стурбованим. Власник розкішної бібліотеки й невтомний перекладач, професор і ерудит, редактор і критик… «Живий, експансивний, рухливий, як живе срібло, надзвичайно чемний і коректний, людина високого й відкритого розуму і в жаднім разі не ідеолог… Метр, а не ідеолог… Людина оцінки, ґурман і естет… Однаково високо він цінив добре загострені олівці міцний, за власним рецептом добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, що було б елеґантне», – таким запам’ятав його письменник Віктор Петров-Домонтович.
Знаймо, бо ми того варті!