Його називали Моцартом українського перекладу та найбільшим творцем і знавцем житейських анекдотів. Маючи неймовірне відчуття слова та талант, він з легкістю міг стати поетом або письменником, проте свідомо обрав переклад, який в його розумінні був мистецтвом, адже для перекладу художніх творів одного знання мови мало, треба самому бути поетом чи прозаїком. Окрім того, добре знатися на культурі, традиціях, історії та світосприйнятті, навіть на національній самобутності, а отже, бути інтелектуалом. І він саме таким і був. Його «Декамерон» і «Дон Кіхот», «Фауст» і «Пані Боварі» не лише виповнили скарбницю національної культури, але й переінакшили розуміння міжкультурного діалогу. Колоритна й вишукана мова його перекладів разюче контрастувала з мовним стандартом радянського штибу, примітивним і сухим. Три з половиною тисячі перекладів із 18-ти мов, 6 лексикографічних словників ‒ і це далеко не все з його доробку... Цей допис до ювілею великого характерника і скромника, що за життя став легендою, підготували співробітники бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.

Він народився у Кролевці на Сумщині 19 грудня 1919 року – на Святого Миколая за юліанським календарем, тому й назвали Миколою. Друзі ж впродовж життя зверталися на прізвище – Лукаш… То був час війни, розрухи й фактично переддень найстрашнішого у світі голодомору… Миколка до чотирьох років зовсім не говорив: все розумів, але сказати нічого не міг. Від німоти його врятував хрещений батько, який щодня читав «дурненькій» дитині книжечки, розмовляв з нею, бавився… А якось у Кролевець забрів циганський табір. Цікаве хлопченя забігло до табору, забігло вдруге, втретє, призвичаїлося, і цигани, вирушивши в мандри, забрали його з собою. Всі подумали, що дитя вкрадено – і зітхнули з полегкістю. Малий Лукашець кілька місяців блукав світами – повернувся, коли про нього вже забувати стали. Повернувся «звичайним», дзвінкоголосим хлопчиком, але забалакав він спершу мовою циганською, далі – українською, російською, польською... У семирічці опанував французьку, німецьку та англійську мови. Страшенно багато читав. Дома лаялися за випалений гас. Щоб не мати домашніх неприємностей, у місячні ночі начищав до блиску каструлю, місячного «зайчика» направляв на книжку і читав…

Під час навчання на історичному факультеті Київського держуніверситету Микола Лукаш долучився до літературного гуртка, та творчі вправи перервала війна, на яку пішов добровольцем. Мав багато шансів загинути, та залишився живим. Так само було багато шансів згинути і в його текстів, але весь час траплялися люди, які його відстоювали та й сам він завжди відстоював право на свою тональність у перекладі. І це справді була боротьба. Він перекладав лише оригінали, і то – найскладніші. І це був не науковий переклад, а колоритний, адаптований, поетичний, бо дослівний переклад не в змозі передати глибину художнього твору та всю гаму його напівтонів і відтінків.

Найпліднішим було відносно благополучне двадцятиліття з 1953 до 1973 рік, коли він переклав «Фауста» Гете, «Мадам Боварі» Флобера, «Декамерон» Бокаччо, поезії Бернса та Гейне, Шиллера й Верлена, Рільке, Гюго, Міцкевича та багато іншого. Щодо «Фауста» Ґете в перекладі Лукаша – це єдиний зі світових перекладачів, хто повністю переклав усю поему. Ба більше, зробив зрозумілою Ґетеву фантасмагорію. І при цьому – зберіг точність перекладу. На роботу він витратив близько 20 років. А розпочав ще в п’ятому класі. 1955 року переклад «Фауста» побачив світ. І відразу в Європі його визнали найкращим. Навіть присудили українському генію перекладу премію. Однак так і не змогли особисто вручити, бо вже знаного на весь світ перекладача не випускали за кордон. Цікаво, що перекладач Лукаш жодного разу не був за кордоном…

Коли 1973-го публіцист Іван Дзюба опублікував свій твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Лукаш його публічно підтримав: написав наївного, але щирого листа до Президії Верховної Ради УСРС з проханням надати можливість йому відбути покарання замість Дзюби, який хворів на сухоти. За цей «донкіхотський» вчинок Микола Лукаш не потрапив до в’язниці чи до психіатричної лікарні на примусове лікування, його навіть не допитали так звані «компетентні органи» і не вислала з Києва міліція. Його просто виключили зі Спілки письменників, йому було заборонено публікувати свої переклади, а саме Лукашеве ім’я потрапило під абсолютну заборону, начебто такої людини ніколи й не існувало. Навіть класичні оперні вистави Моцартів «Дон Жуан» і «Лючія де Ламермур» Доніцетті, лібрето яких переклав Лукаш, ставилися на сцені Оперного театру у Києві без розголошення імені перекладача. Збірка віршів Аполлінера в Лукашевому перекладі світ так і не побачила, а з багатомовного тлумачного словника української мови вилучили всі посилання на його переклади… 1987 року Микола Лукаш був поновлений у Спілці письменників, наступного року вже тяжко хворий він став лауреатом перекладацької премії імені Максима Рильського. Але тішитися вже й не випало. 29 серпня 1988 року його не стало… Він так і не встиг завершити перекладу «Дон Кіхота» Сервантеса. У другому томі лишилася чимала прогалина, яку згодом з дотриманням Лукашевого стилю зумів заповнити Анатоль Перепадя. І видрук в 1995 році цього твору став гідним завершенням компендіуму творів Лукаша-перекладача…

Знаймо, бо ми того варті!