«Замолоду я брав участь у так званих «студентських заворушеннях» і часом опинявся під арештом. До приват-доцентури мене ледве допустили, а коли постало питання щодо професури, міністр народної освіти визнав за неможливе дати мені катедру в європейській Росії, а заслав до Томська, хоч ні в якій політичній партії я не перебував», – золотий період, як людського, так і наукового життя, невтомний природодослідник Микола Кащенко поклав на вивчення Західного Сибіру… Завдяки його самовідданій праці тут, де зима іноді сягала –50С°, прижилися яблуні, вишні, малина, аґрус, обліпиха, а також помідори, кукурудза, спаржа, артишоки, троянди та тюльпани… Проте суворий клімат, інтенсивна наукова, педагогічна та громадська діяльність, шалені перевантаження, скромний харчовий раціон підкосили його здоров’я. Під час чергової наукової експедиції дослідник захворів на невралгію сідничного нерву (ішіас). Ситуація погіршувалася з кожним тижнем: читати лекції доводилося в напівлежачому стані, на спеціально пристосованому кріслі-візку. 1912 року після раптового загострення хвороби лікарі наполягли на поверненні в Україну....

Розбитий після інсульту паралічем, Микола Кащенко з великою родиною прибув до Києва. Доживати віку на рідній землі?.. Насправді, це стало лише початком… Про одного з перших українських академіків, доктора медицини та зоології, засновника акліматизаційних садів Миколу Феофановича Кащенка, 170 років від дня народження якого минає сьогодні – у дописі бібліотекарів бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.

Лише на другий рік після повернення в Україну 58-річний вчений підвівся з візка і самостійно почав ходити, а вже невдовзі став до праці професором по кафедрі зоології на агрономічному факультеті Київського політехнічного інституту, поволі відновлюючи громадську та просвітницьку діяльність. З новою силою захопився ідеями акліматизації: на невеликому клаптику землі відновив роботу з акліматизації рослин, які виписував з ботанічних садів, відшуковував у монастирських садах та колекціях приватних садівників, а дикі рослини отримував від друзів, які поверталися з експедицій... За кілька років вчений опікувався чотирма київськими розплідниками. Прикметно, що, окрім фруктових дерев, Микола Кащенко вирощував лікарські рослини, тому невдовзі перетворився на знаного фахівця у тій царині, навіть відкрив у Києві безкоштовні тримісячні курси з вивчення лікарських рослин.
Лише-но була створена Українська Академія наук, як із-поміж перших 12 вчених, які стали апостолами вітчизняної науки, 14 листопада 1918 року Миколу Феофановича Кащенка ввели в число її дійсних академіків, а Акліматизаційний сад невдовзі став однією з наукових установ АН, а Микола Кащенко прийняв посаду очільника кафедри акліматизації… Наука потонула у безкінечних реорганізаціях, чистках, репресіях. Поки це було можливо, Микола Феофанович всіляко ухилявся від адміністративних посад, уникаючи контактів із радянською владою. Цього «розумнику» не подарували. У 1920-1921 рр. у Київському політехнічному інституті почала працювати Організаційна рада, головним завданням якої була… пролетаризація вишу і 66-річного Миколу Кащенка звільнили з КПІ, попри те, що робітники та службовці Акліматизаційного саду звернулись до влади з проханням залишити академіка на посаді. Родина видатного природодослідника опинилася на межі виживання. Проте, невтомний дослідник самотужки вирішив почати все з нуля. На Лук'янівці у Києві безробітний академік знайшов заболочену ділянку з комарами та жабами, де заклав… новий Акліматизаційний сад. На голому ентузіазмі справа зрушила з місця, і це, в свою чергу, додало надії. Придбавши ділянку землі біля залізничної станції Клавдієве, разом з іншими ентузіастами він влаштував плантацію лікарських рослин. Але невдовзі працювати стало нікому – насувалися жахливі часи першого радянського Голодомору 1921-1923 рр. Аби якось підтримати власну справу, академік писав об’яви, що лікує хворих травами – поволі до його квартири потягнулися пацієнти, та виправити матеріальну скруту не вдалося: ні, лікар-травник точно визначав діагноз, чітко пояснював властивості та механізм дії трав, часто безкоштовно давав лікарські рослини, просто хворі були неспроможні платити… Згодом знайшлися «доброзичливці», які доповіли що, академік Кащенко промишляє знахарством. Наче школяра, його викликали на килим і зажадали пояснень. Спересердя Микола Феофанович написав доповідну про користь лікування лікарськими рослинами як перспективної галузі медицини майбутнього. Ситуація змінилася лише у 1923 р., коли несподівано Акліматизаційний сад отримав фінансуванням цільовим призначенням. 1930 року Акліматизаційний сад сягнув максимального розквіту. Попри свої 75 років, Микола Феофанович фонтанував ідеями та надихав оточення бурхливою енергією. З дня у день, іноді – від четвертої години ранку, дослідник проводив у саду, керуючи роботами, приймаючи відвідувачів, особисто влаштовуючи екскурсії. Йому було що показати, але особливий інтерес складала селекційна робота з плодовими культурами: видатною заслугою Миколи Кащенка у розвитку акліматизації по праву вважається виведення нових сортів бросквин (персиків), абрикосів, груш… із айвою, виноградом: «Я хочу спролетаризувати персик, скинути з нього іноземну аристократичність. Мрію, щоб біля кожної селянської хати – поряд з вишнею і яблунею – безбоязно ріс персик».

Цікаво, що навіть наприкінці життя академік стежив за новинками художньої літератури, сам написав чотири п’єси, дві повісті та низку оповідань і віршів, прекрасно малював, опанував мистецтво фотографії, знався на музиці, любив подорожі на велосипеді, але найбільше його захоплював доглянутий сад.
Микола Кащенко належав до тієї частини української нової, соціально свідомої інтелігенції, яка в останню чверть ХІХ – першу чверть ХХ ст. відіграла важливу роль у відродженні національної науки і культури: маючи енциклопедичні знання та самобутній талант, утворила могутній потенціал для формування в майбутньому української еліти новітньої доби.
Знаймо, бо ми того варті!