Максим Тадейович не любив спогади. Мабуть, занадто багато гіркого довелось би витягати з пам’яті. На прохання розповісти про себе відповідав: «Дуже це хитромудра річ – власний життєпис. Не отямишся, як потрапиш в хибну скромність, чи в кокетливе самомилування. До того ж, все істотне, що трапилося у мене в житті, я, по можливості, намагався відтворити в своїх віршах…».

Він рано почав віршувати – перші поезії з’явилися у 1902-му, коли хлопчику було лише 7 років. У автобіографії він напівжартував, що відтоді був «людиною, що не може байдужно дивитись на білий, несписаний папір». Перша збірочка «На білих островах» вийшла 1910 року. Автору лише п'ятнадцять… Білі острови – хмари над цією грішною землею. Ну, що вже більш символістичне?.. Поет-символіст, поет гріха, модерніст, київський денді, що часом любив епатував буржуазну публіку.

Протягом 1917-1920-го перед очима Максима Рильського пройшло чимало бурхливих подій. проте відсторонений від політики, він продовжував жити в своєму світі – вчителюючи, занурюючись у книги, переховуючись від численних «мобілізацій». 1922-го вийшла збірка «Синя далечінь», одна з найкращих його збірок. Від символізму Максим Рильський дуже органічно переходить до сонетів, до неокласики, до солодкого світу після всіх випробувань, після війни, після голоду і всіх виснажень. Повернення до солодкого світу для нього – це повернення до світу культури… Це був час палких літературних дискусій. У 1920-х став поет одним із наймолодших членів мистецького угруповання «неокласиків», до якого входили Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Дмитро Загул, Павло Филипович. Свою спільноту вони називали кораблем «Арго», а себе – аргонавтами... Та нетривала пора українського Відродження завершувалася. Наставали похмурі часи сталінських репресій. Неокласики відійшли від дискусії, від політики – перекладали, редагували, та це не врятувало. Рильський щонайдовше удавав, що весь цей балаган його не стосується, намагався щонайдалі триматись від політики. Він – поет кохання, поет природи, поет культури.

Навесні 1930-го влада влаштувала публічний процес над СВУ (Спілкою визволення України). Сорок п’ять підсудних – вчені, письменники, священики. Відлуння процесу докотилося й до Максима Рильського. 19 березня 1931 року (у день народження!) його арештували за звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації. У Лук’янівській тюрмі він пробув рівно п’ять місяців… Слідчий відпустив його зі словами, що «ви наш ворог, але сказано вас відпустити». Рильського поставили перед фактом: або він гине або підкоряється. Владі потрібні були великі поети, майстри, а не графомани.

Після арешту в поезії Рильського стається злам: «Коли доба нас дожене, то й ми підемо в такт з добою…». Він змушує себе прийняти радянську дійсність – у віршах з’являється самозаперечення та самоіронія – так він розчищає шлях для нової тематики. Сьогодні нам складно уявити, що відчували й переживали митці 1930-х років, які обрали шлях пристосуватись до вимог режиму . В родинному колі Максим Рильський часто казав, що живе з почуттям вини… Він став одним з центральних поетів радянського канону, проте наскільки міг дистанціювався від влади. Вдягав машкару і відпрацьовував «обов'язкову програму»: одна за одною виходили збірки, які його нищили, як поета, проте він лишався поетом – писав і прегарні щирі вірші, а ще справжнім порятунком стали переклади. Він двічі був лауреатом сталінської премії і один раз – ленінської, був академіком АН України, АН СРСР, обирався депутатом Верховної Ради УРСР, очолював Спілку письменників України, а потім, майже 20 років – Інститут мистецтвознавства, народної творчості та етнографії. Час від часу в пресі розпочиналася чергова кампанія таврування «буржуазних елементів», до числа яких потрапляв і Максим Рильський…

На межі 1950–1960-х Рильський-поет пережив «третє цвітіння»: повернувся до власного бездоганного поетичного стилю. Збірки «Троянди й Виноград», «Голосіївська осінь», «Зимові записи» – абсолютно дивовижне повернення зрілого поета в поезію. А ще було дуже багато непомітної роботи: видавничої, перекладацької, популяризаторської. Попри сталінські репресії й еміграцію багатьох українських митців першої половини ХХ століття, зв’язок між поколіннями зберігався. Рильський, Бажан, Довженко й Тичина стали вагомими постатями в житті шістдесятників… Наприкінці життя він мріяв написати книгу на зразок сповіді. Але задум цей прийшов надто пізно. 1964 року Максима Тадейовича Рильського не стало…

Він не любив спогади. Та є багато спогадів про нього. Його дуже любили. Усі, хто товаришував з ним, хто був із ним поруч чи лишень час від часу спілкувався, відзначають абсолютну чарівливість особистості поета, що був дуже делікатним в людському, особистісному спілкуванні. Він примудрявся швидко та якісно виконувати величезні обсяги роботи навіть за несприятливих обставин. І залишався життєлюбом, який завжди знаходив час і для задушевного спілкування з друзями, для улюбленого мисливства й для риболовлі та мандрів. Він був легкою людиною, якщо під цим словом розуміти душевну відкритість, уміння слухати співрозмовника, безмежну доброту, людинолюбство й дотепність.

Цей допис підготували працівники бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ. Цього дня 130 років тому народився один з найвидатніших українських поетів ХХ століття. Нащадок шляхетного українського роду, в якому з покоління в покоління тривала боротьба двох душ, української й польської, син «того Тадея», хлопомана, автора етнографічних розвідок, вихованця київської Старої Громади, та простої селянки з шляхетною душею Меланії Чуприни. За переказом, Микола Лисенко з Тадеєм Рильським над колискою тихенько заспівали «Максим Козак-Залізняк» і так було вибрано йому ім'я.

Його історія – це майстерне балансування на линві ХХ століття: зумів вижити в час сталінських чисток, пристосуватись і створювати вірші на догоду добі, але не втратив себе і свого унікального поетичного голосу. А це чи не поодинокий випадок в українській радянській літературі.

Знаймо, бо ми того варті!