20 вересня виповнилося 95 років з дня народження українського літературознавця, мовознавця, літературного критика, поета, перекладача, дисидента, діяча шістдесятництва (українського руху опору 1960 – 1970-х років), репресованого Івана Олексійовича Світличного. З цієї нагоди працівники бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ пропонують ознайомитись зі сторінками його самовідданого життя і героїчної праці.
Хлопець народився у селі Половинкине Старобільського району, що на Луганщині. Він був першою дитиною у бідній сім’ї, дивом вижив у часи Голодомору і вже в 11 років їздив на даху потяга в Луганськ по сіль чи інші продукти.

Ніхто з родини Світличних не мав вищої освіти і не вмів навіть писати. Але батьки не шкодували здоров’я, щоб дати дітям освіту. Іван сприйняв це як ще один дорослий обов’язок і жодні обставини в його житті не могли стати причиною, щоб не вчитися. Він із золотою медаллю закінчив Старобільську середню школу, згодом навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою.

Світличний втікав від радянської системи освіти: більшу частину дисциплін опановував самостійно – за першоджерелами. Він обожнював книжки: вишукував цікаве в університетській та інших бібліотеках, відстежував плани видавництв і був знаним покупцем на книжкових ярмарках, сформувавши одну з найкращих приватних бібліотек у Києві.

Згодом Іван Світличний, працюючи відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро», молодшим науковим працівником Інституту літератури, науковим працівником Інституту філософії АН УРСР заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал.

Він написав дисертацію «Рухома естетика», проявивши незалежність поглядів, тому вона не була допущена до захисту, бо «не базувалася на марксистсько-ленінських постулатах».

Іван Світличний ніколи не приховував проукраїнські погляди, тому був духовним лідером національно-демократичного руху 60-70-х років і незмінно знаходився в центрі кожної культурної акції.

У 1960 році сім’я одержала квартиру, яка перетворилася на місце збору української інтелігенції. «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини», – згадувала пізніше його дружина Леоніда Світлична, яка була для нього «єдиною на вся і все».

У 1962 – 1963 роках він став одним із засновників Клубу творчої молоді в Києві. Одним з перших установив контакт з українською діаспорою на Заході, передав щоденник Василя Симоненка та нецензуровані його вірші, поширював самвидав. Він же налагодив зв’язки і з братами Горинями та іншими галичанами, переконавши їх в необхідності об’єднання зусиль в поширенні «боротьби словом».

З 1965 року Світличного остаточно перестали приймати на роботу і він міг лише друкуватися під чужими іменами і псевдонімами. В той час, коли його поезія виходила за межі творчості шістдесятників, за межі «національної літератури». А ще він був також першокласним перекладачем зі слов'янських мов, з французької.

Уперше до Івана Світличного з обшуком, який тривав майже добу, КДБ прийшло у 1965 році. Однак спротив середовища шістдесятників в Україні і за кордоном був таким великим, що через вісім місяців Світличного випустили – за відсутністю доказів як «соціально безпечного».

Вдруге під час «покосу» української інтелігенції на початку 1972-го у зв’язку зі «справою Добоша» він отримав вирок: 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання (щоправда, до них зарахували 8 місяців, відсиджених у 1965 – 1966 роках). Відбуваючи термін у пермських таборах, Світличний став одним із лідерів табірного руху опору. Разом з іншими в’язнями він почав випускати «Хроніки 35-ї зони» в межах «Хроніки архіпелагу ГУЛАГ» й утворив у бібліотеці табору так званий «ПЕН-клуб».

Він брав участь у всіх колективних акціях протесту, тримав голодівки, був позбавлений інвалідності, карався в ПКТ і ШІЗО.
Табір та заслання остаточно підірвали здоров’я Івана Світличного. У серпні 1981 року на засланні у нього стався інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, під час лікування йому занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва.
Йому дозволили повернутися лише в січні 1983 року. Але повернувшись тяжко хворим, Світличний продовжувати колишню громадську діяльність він уже не зміг. Три останні роки не розмовляв і не рухався.
Помер Іван Олексійович 25 жовтня 1992 року. Його поховали на Байковому кладовищі, неподалік могили Василя Стуса у вишиванці, яку він йому подарував.
Іван Світличний був членом міжнародного ПЕН-клубу з 1978 року, членом Спілки письменників України з 1990. У 1989 йому присуджено премію імені Василя Стуса, у 1994 році він став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка (посмертно) разом зі своєю сестрою Надією.