«Щодо моєї поїздки в Стокгольм, то я хотів би, згідно з параграфом 9 статуту, поїхати туди приблизно 10 червня (1909 р.) для того, щоб прочитати лекцію про імунітет. Що ж стосується святкування (1908 р.), на мій превеликий жаль, я повинен утриматися, адже це якраз період лекцій у Пастерівському інституті, де моя присутність абсолютно необхідна», – хто із сучасних Нобелівських лауреатів відмовився би від участі в урочистостях та святкових заходах заради виконання своїх звичайних обов’язків?

Іллю Мечникова справедливо вважали одним із останніх енциклопедистів у світі. Його працелюбність просто вражала. За своє життя він зробив значний внесок у кілька різних галузей біологічної науки, став одним із фундаторів імунології, мікробіології, еволюційної ембріології та геронтології.
Справжнім науковим подвигом ученого стало відкриття явища фагоцитозу, яке базувалося на його уявленнях про еволюцію травної функції у тваринному світі, а ще він розробив теорії зародкових листків та походження багатоклітинних організмів, а його дослідження цитоксинів (антитіл) привели згодом до розуміння суті відторгнення органів при трансплантації.

Перший крок до свого найбільшого відкриття Ілля Мечников зробив восени 1882 року на біостанції в італійській Мессіні – побачив, як в організмі личинки морської зірки якісь клітини обліплюють і замикають у капсулу стороннє включення, припиняючи його зв’язки з організмом. Він назвав ці клітини фагоцитами – «клітинами, що поїдають», і зробив висновок, що саме так організм бореться з усім небажаним, що в нього потрапляє, і припустив, що таку ж роль у людському організмі виконують білі кров’яні тільця – лейкоцити. Він писав: «Я втрапив на нову дорогу, котра стала головним змістом моєї наступної діяльності». На цій дорозі були ще досліди в домашній лабораторії у Попівці на Черкащині, а в серпні 1883 року Мечников вирушив в Одесу на VII з’їзд російських природознавців і лікарів. Тут Ілля Ілліч уперше виклав перед широкою аудиторією вчених свою фагоцитарну теорію боротьби організмів з інфекційними захворюваннями. Виступ мав величезний успіх. Явище фагоцитозу дослідники бачили і до нього, але осмислити не змогли. Саме Мечников зрозумів, що має справу не з окремим фактом, а з глибинною загальнобіологічною проблемою. У цьому й особливість генія – він думає так, як до нього не думав ніхто. А ще він мусить бути затятим і відданим науці: «Ніщо не може бути краще роботи. Вона і приємне, і корисне, і ліпше будь-якого відпочинку... Вона дає величезне задоволення».

Фагоцитарна теорія Мечникова викликала шалений спротив маститих учених. Але Ілля Ілліч у виснажливих наукових дискусіях, аргументами і дослідами зумів довести свою правоту. Більш того, певною мірою йому вдалось узгодити свої уявлення про імунітет як наслідок фагоцитозу з чисто хімічними концепціями імунології, що знайшли своє відображення у працях видатного німецького бактеріолога Пауля Ерліха. Напевне і Нобелевський комітет поділяв таку точку зору, бо у 1908 році премію з медицини присудив як Мечникову, так і Ерліху. Схоже, що обидва мали рацію – засоби організму для боротьби з тим, що йому шкодить, досить різноманітні…

Варто зауважити, що своєю теорією Ілля Мечников пояснював не лише явища запалення та імунітету. Він поширив її і на процеси атрофії у тварин і навіть на процеси старіння. А ще вчений розробляв проблеми бактеріології, етіології й епідеміології таких небезпечних хвороб, як холера, чума, туберкульоз, сифіліс, черевний тиф. Одним із напрямів наукової діяльності Мечникова була боротьба зі сказом – з цією метою він відкрив в Одесі другу в світі пастерівську станцію, якою сам і керував – на ній вироблялася вакцина та робилися щеплення. Свої знання Ілля Мечников завжди намагався зробити надбанням практики. Дуже показовим у цьому плані є метод боротьби зі шкідниками полів, який учений запровадив на Смілянщині.
Його свободолюбивий характер, матеріалізм і принциповість не дуже добре вписувалися у консерватизм тодішнього життя російської імперії. А ще він перманентно конфліктував із реакційною професурою, яка жила інтригами та доносами. Тож, як пише у спогадах сам Мечников, він визнав за краще поїхати за кордон і знайти собі там тихий прихисток для наукової роботи. Останні 28 років свого життя Ілля Ілліч жив у Парижі та працював в інституті Луї Пастера. Він майже цілком присвятив себе вивченню проблем старості і смерті, висунувши теорію ортобіозу – щасливої старості і спокійної смерті. Твердив, що людина могла б жити 150-160 років, якби не хвороби. Він дійшов висновку, що передчасна смерть (за його теорією – це будь-яка смерть, якої людина не бажає) викликається отруєнням організму ядами, які виділяють шкідливі мікроби. Це призвело до пошуку мікробів корисних, які ці яди нейтралізують. Ілля Мечников вважав таким мікробом болгарську кисломолочну паличку. Саме з його легкої руки у світі зросла популярність кисломолочних продуктів: він і сам пив простоквашу двічі на день до кінця життя, а крім того, повністю відмовився від алкоголю, обмежив споживання м’яса.

У заповіті, складеному ще 1908 року, Ілля Ілліч Мечников визнав, що прожив щасливе життя. Помер геніальний учений 15 липня 1916 року в Парижі. Дружина про це згадує так: «Усе закінчено… Маленький хлопчик – «живе срібло», добрий, розумний, так рано проявив високе покликання; енергійний підліток і юнак – запальний, пристрасний до науки та до всього величного; в зрілому віці – потужний, відважний, незалежний мислитель, невтомний шукач, завжди чуйний, благородний, ніжний і відданий; у старості – залишився вірний собі, умиротворений, ніби осяяний м’яким світлом сонця, що заходить».

Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ з нагоди ювілею видатного вченого. Ілля Мечников народився в селі Іванівка Куп’янського повіту Харківської губернії 15 травня 1845 року і значну частину життя мешкав в Україні. Право назвати його своїм ученим приписують собі три країни – росія, Україна та Франція. У першій він прожив зовсім недовго, і не був гідно оцінений. Остання прихистила його, розуміючи, яку цінність мають його дослідження та праці. Україна ж була не лише його батьківщиною, а й країною, в яку він повертався, коли йому ставало особливо важко…
Знаймо, бо ми того варті!