«Упродовж віків українці були людьми з прагненням до свободи, до своєї держави. Тому дуже довго тривала боротьба. У XIX столітті вона розгорнулася суто літературно, політично, мистецько. А в парі зі зброєю, уже в XX столітті, починаючи від УНР аж до нинішнього дня, їй кінця нема. Бо поки ми зовсім не визволимося від москалів, спокою не буде», – поет і прозаїк, один із представників «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, Ігор Калинець сьогодні, 9 липня, святкує своє 85-річчя.

1972-го року він отримав типовий для шістдесятників вирок: шість років ув’язнення в таборах суворого режиму і три роки заслання. Його дружина Ірина Стасів-Калинець була засуджена за правозахисну діяльність на аналогічний термін кількома місяцями раніше. У той час, коли вона була вже за ґратами, поет пише: «коли ти не є доносом на поета то що ти тоді поезіє». Ці слова практично одразу матеріалізуються: формальним приводом до затримання Калинця стає закордонна публікація його книги віршів «Поезії з України». Наполягали, щоби покаявся та гнівно відповів Заходу, щоб не пхали рук до української літератури та поезії. Він лише казав, що має хіба подякувати західним видавцям, бо книжка вийшла гарна, з ілюстраціями, на доброму папері.

Відбував покарання у Пермських концтаборах разом із Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком та багатьма іншими: «Я встояв перед ренегатством, зрадою. В ув’язненні крилатим висловом усіх «політичних» були слова Шевченка: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Ми витримали. Без каяття, без якихось негарних вчинків, без зради ідеалів, відступу від них». На засланні, в Забайкаллі, в Читинській області, був разом із дружиною.

Повернувшись 1981-го року до Львова, Ігор Калинець зрозумів, що не зможе більше писати вірші, бо не хоче повторювати вже сказане, – і не заримував відтоді ні рядка. Але ми добре знаємо, що інколи мовчання є більш промовистим, голоснішим за слово. Працював у Львівській науковій бібліотеці. Продовжував активну громадську діяльність і з 1987-го брав участь у виданні самвидавного журналу «Євшан-зілля», згодом став редактором журналу. Написав ще чимало творів для дітей, переклав поезії польського автора Єжи Герасимовича і видав книжку про улюбленого Богдана-Ігоря Антонича. Нині його місія – видати вибране своєї дружини Ірини Стасів-Калинець.

Поетичний доробок Ігоря Калинця хронологічно поділяють на дві частини, що згруповані у двох циклах: «Пробуджена муза» і «Невольнича муза» – це дев’ять книжок, написаних перед ув’язненням (із них в УРСР вийшла 1966 року лише перша – «Вогонь Купала», вісім були в самвидавному обігу), та вісім книжок, написаних під час ув’язнення та на виселенні (до 1991 року вони були лише в самвидаві). Ігор Калинець – автор книжки «Знане і незнане про Антонича». Лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка за книжку поезій «Тринадцять алогій», премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» за книжку «Молімось зорям дальнім», премії імені Івана Франка в Чикаго та премії імені Василя Стуса.
Цей допис до ювілею Ігоря Калинця підготували працівники бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.

Читаймо, бо ми того варті!