Він пішов на війну, аби жити. Але був готовий померти. Сьогодні живуть його ідеї та ініціативи – Свято музики у Львові, проєкт про Пінзеля, дослідження культурної спадщини, перекладені книжки і статті… Часом здається, що такі люди мусять бути завжди… «Пам’ять діється власновільно, незалежно від того, що ми робимо», – це останній допис Євгена Гулевича в соцмережах, який згодом процитує у вірші-реквіємі Ірина Старовойт.

Є.Г.
Доки хтось на землі називає вголос твоє ім’я.
Доки хтось не стримує посмішку, бо пригадує найкращий твій жарт.
Доки хтось не може забути вигин надбрів’я.
Доки хтось прокручує в вухах тембр твого голосу.
Доки хтось дивується, який ти був упертий в дрібницях.
Доки хтось мовчить, пригорбившись, подібно на тебе.
Доки хтось дарує друзям улюблені книжки.
Доки хтось мучиться над високоточним словом.
Доки хтось уявляє собі Дон Кіхота по-українськи у Лукашевому перекладі.
Доки хтось тримає в пам’яті університет у Саламанці як приклад для наслідування.
Доки хтось пише вірші в шухляду.
Доки хтось траскає дверима і йде не попрощавшись.
Доки хтось примружує погляд без окулярів.
Доки хтось защіпає кевларовий шолом під чисто виголеним підборіддям.
Доки хтось поминає.
Пам’ять діється власновільно, – ти сказав.

Культуролог, журналіст, дослідник, редактор, перекладач. Людина, що понад усе любила слово, доскіпливо заглиблювалася в мову і мови, хотіла дійти до суті речей і не шкодувала на це ні уваги, ні часу... «Навіть смерть його була штукарською, – зауважила колега і подруга Наталя Бабалик, – не від снаряду чи уламка, а від влучного, ніби відредагованого до останньої крапки пострілу – снайперська куля пронизала його міжбрів’я»…
Як інтелектуала Євген Гулевич формував себе сам. Поруч із ним формувались інші. Обрана професія журналіста досить скоро перестала відповідати його дослідницьким запитам. Тому у 2000-2002 роках Гулевич пройшов вишкіл «Перекладацької майстерні» Марії Габлевич, а 2003-го вступив до експериментальної магістерки з культурології ЛНУ. Беручи участь у проєктах Центру гуманітарних досліджень при Львівському університеті, Гулевич стає спершу його співробітником, а через кілька років – директором. Він багато писав і мало публікував. Часто ініціював проєкти, але сам залишався в тіні… Він був прискіпливим редактором: ішов углиб тексту, часто розбирав його на елементи і перезбирував назад – не кожному авторові таке до вподоби. Несподіваними та неочевидними здавалися й перекладацькі його рішення.

Культуролог не має професії, лише невпинний інтерес до різних явищ. 2015 року, звільнившись із Центру гуманітарних досліджень, Євген вертається до Калуша, де мешкала його родина. У спокої маленького міста він знайшов нове дослідницьке поле – вирощування рослин. Його цікавив увесь шлях – від саджання до збирання врожаю. Як воістину вольтерівський герой, Гулевич волів доглядати свій сад, де б той не був – чи то у слові, чи то у ґрунті… У 2019-му він став співавтором виставкового проєкту «Ангели». А ще разом із товаришами знімав документальний фільм про високогірне село Випчина в Карпатах, давно покинуте його мешканцями. Раз на рік на храмове свято поверталися селяни до Випчини, щоби вшанувати пам’ять предків. «Слухаємо життєві історії, набуваємося спільно», – йдеться у тизері так і не змонтованого фільму. Набувати чогось і набуватися з кимось/чимось – було способом буття Євгена Гулевича.

Повномасштабне російське вторгнення він зустрів у Калуші, де доглядав за хворою матір’ю. І абсолютно неочікувано для родичів та друзів через кілька днів пішов служити в 46-ту окрему аеромобільну бригаду Десантно-штурмових військ ЗСУ, де отримав професію кулеметника. «Ділитися і бути щедрим – чудесне природне начало життя. Те, що давали тобі з любові, легко повторювати, любо віддавати. Ми зараз всі поділяємо те, що спільно віддаємо, кожний і кожна по-своєму, дуже по-різному. Війна згуртовує без винятку… Тож не забуваймо посеред гострого болю, розпачу, пустки, люті чи сліз прихилятися довірливо до оцього великого чуття єдності, яке каже, що все буде добре!», – написав Євген 17 березня 2022 року. Він пішов на війну усвідомлено, це був його вибір і чин. Був двічі поранений на фронті, але щоразу добровільно повертався у стрій. Звʼязок із ним втратили під Бахмутом ще 31 грудня 2022 року – тривалий час 47-річного молодшого сержанта вважали зниклим безвісти. Його тіло вдалося забрати лише наприкінці березня 2023 року.

Близькі та друзі згадують Євгена, як людину-відчайдуха, затятого Дон Кіхота у боротьбі з бюрократичними вітряками і водночас відкритого до світу, спокійного, замисленого, доброго, щирого і талановитого генератора ідей. Таким він був із самого дитинства. Народився Євген Гулевич 21 липня 1975 року у Львові, згодом разом з батьками переїхав у Калуш на Франківщині.
Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.
Пам’ятаймо, бо ми того варті!