«Він мав талант людяності. І вроджений, і вистражданий, – писав про старшого брата письменник Григір Тютюнник. – Справжній талант не дається без болю і муки, як і саме життя. А ще життя не дається без любові. Мало – бачити, мало – розуміти, треба любить. Бо любов – то найвищий дар, який коли-небудь може отримати людина»… За 41 рік життя Григорій Тютюнник був військовим, педагогом та журналістом. Більшості ж він відомий як автор роману «Вир», за який посмертно був удостоєний Шевченківської премії. У творчому доробку письменника також – збірка оповідань «Зорані межі», повість «Хмарка сонця не заступить» та збірка поезій «Журавлині ключі». Він не прагнув слави, лише хотів, щоб читали, хотів, щоб розуміли, а тому писав просто і жив просто, як і ті селяни-хлібороби, що були героями його творів…

Цей допис до ювілею письменника підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.
Григорій Тютюнник народився 23 квітня 1920 року в селі Шилівка на Зіньківщині… Записувати дитину відрядили діда по матері, який по дорозі до сільради добряче випив за здоров’я новонародженого. У сільраді довго згадував, як треба назвати онука, а, не згадавши, вирішив, що той буде Григорієм. Григорія ж насправді хотіли назвати Георгієм, або ж, як казали у селі, Їгором. Виявили цю помилку лише тоді, коли Григорій був підлітком, а в сім’ї батька підростав молодший син, теж Григорій, якого відтоді почали звати Григором. 15 років брати майже не спілкувалися – бачилися рідко, бо мали значну різницю у віці. Зріднилися уже після того, як Григір повернувся зі служби на флоті.

Найбільше спогадів про Григорія лишив саме Григір. Це епізоди не лише з дорослого життя, а й із дитинства. «Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклав перед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову долонею, окраєць хліба. Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієві в школу, а другу ще раз розломив – шматочок собі й шматочок мені – й ледве вимовив: «Спасибі, сину. Любий ти в мене ростеш», – і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею», – так про дитинство під час Голодомору згадував Григір Тютюнник у книзі «Коріння».

Вірші Григорій почав писати ще у Зіньківській десятирічці. Далі – літературний факультет Харківського університету, закінчити який вдалося лише у 1946 році: з початком війни молодий Тютюнник записався до студентського батальйону і пішов на фронт. Поблизу Білої Церкви був поранений, потрапив у полон, двічі з нього тікав… Та страшна війна залишилася у ньому на все життя уламком, який носив під самісіньким серцем: письменника було поранено в легеню, інколи осколок давав знати про себе – рухався, спричиняючи неймовірний біль.

Після війни Тютюнник вчителював на Львівщині, потім був редактором відділу прози журналу «Жовтень», вів активну й напружену літературну діяльність. «Кремезний, середній на зріст, чуб – вихорем на правий бік, ніби відбиток круто завихреної думки. Руки богатирські, пальці великі, пругкі, погляд зосереджений, внутрішньо зібраний, трохи засмучений, завжди лагідний, спокійний. Коли говорив – то відчувалося, що йому немає потреби запевняти «Чесне слово», як клянуться інші. Відчувалося, що його слово чесне, зважене. Було у ньому щось від природи благородне і чисте. У ньому жило внутрішнє добро», – таким Григорій Тютюнник запам’ятався ще одному письменнику і земляку Григорію Нудьзі, з яким він познайомився у Львові, де працювали обоє.

Якби Григорій Тютюнник не став письменником, він обов’язково відбувся б як мовознавець. Бо з приводу одного лише слова Григорій Михайлович міг провести цілу наукову розвідку, а потім прочитати цікаву лекцію… Дуже любив мову полтавського краю і рідну природу, і людей... Він писав про простих людей і їхнє непросте життя, про Охтирку, Опішне, Гадяч, Ворсклу, Псел, Зіньків і рідну Шилівку. І свій знаменитий «Вир» він писав на Полтавщині у Шилівці: щоліта приїздив до матері Ївги Федотівни на гостини. Жив кілька місяців, проте вдома не сидів: то йшов у ліс писати свій головний твір життя, то мандрував у сусідні села – приглядався до селян, які згодом з'являлися у якості героїв на сторінках його «Виру». А друзям говорив, що ніде так не пишеться, як у рідній Шилівці. Її у романі він назвав Троянівкою, а в описаних краєвидах Троянівки можна легко впізнати річку Ташань, Радьківщину і Беєву гору.

На початку літа 1961 року Григорій Тютюнник написав матері: «Як приїду, то буду відпочивати до самої зими і не візьму з собою ні машинки, ні пера…». Однак приїхати до матері того літа йому так і не судилося: Ївзі Федотівні самій довелося їхати до Львова, аби провести в останню путь свого Горю – 29 серпня не витримало серце письменника. …На столі в його кімнаті лишилася рівненько складена в потертій папці друга частина роману «Вир», першу частину якого надрукували 1960, а другу – 1962, вже по смерті автора.
Читаймо, бо ми того варті!