Із століття в століття людство вшановує великого італійця Франческо Петрарку як засновника нової європейської поезії, що сповістила про початок нової епохи, названої Відродженням. Справжнє його ім’я Франческо Петракко, але залюблений в античність він змінив ім’я, що, на його думку, більше нагадувало римське.

Поет був великим патріотом. Біди Італії були його власними бідами. Це знайшло відображення в його знаменитій канцоні «Італія моя». Палким бажанням поета було бачити рідну країну єдиною і могутньою.

Він оплакував розподіл Італії, просив імператора Карла IV перенести знову столицю папства та імперії з Авіньйона до Риму. Він докладав усіх зусиль, щоб зупинити братовбивчу війну між Генуєю і Венецією за торгову перевагу на Чорному й Азовському морях. Словом, це була дуже різнобічна особистість, внутрішньо багата й емоційна.

Історики свідчать, що Франческо Петрарка був також колекціонером і зібрав, крім чудової бібліотеки рукописів, велику колекцію античних монет.

Він писав про медицину, про мистецтво полководця, про виховання і розповсюдження християнства, про астрологію і Римську імперію. Він навіть написав трактат про те, як обрати дружину.

Петрарку часто зображують у лавровому вінці. Річ у тім, що 1341 року в Римі він був «коронований» лавровим вінцем за популярність і вплив його творчості на тогочасне суспільство. Таким чином відзначали заслуги поетів за часів античного Риму. Петрарка став першим, хто був удостоєний такої честі.

Головний талант цього воістину великого поета і непересічної особистості – уміння любити. Він також дуже любив матір, своїх рідних, численних друзів: Гвіто, Сетте, Джакомо Колонна, Джованні Боккаччо. Без дружби, без любові до ближніх і до людей взагалі Петрарка не уявляв свого життя. І люди любили його також.

Минули століття, і для людства від Петрарки залишилась лише «Книга пісень» або «Канцоньєре»: 317 сонетів, 29 канцон, балад, секстин і мадригалів про його натхненне кохання до Лаури.

Книга містить «Сонети на життя Мадонни Лаури», «Сонети на смерть Мадонни Лаури» і розділ «Вибрані канцони, секстини, балади і мадригали». Петрарка вперше побачив Лауру 6 квітня 1327 року в Авіньйоні, де жив у цей час з батьками. Йому було 23 роки. Це була Страсна п’ятниця. Поет побачив юну красуню, що виходила з церкви Святої Клари, і закохався у неї з першого погляду. Лаура на той час була одружена. Згодом вона народить одинадцять дітей, але поет після зустрічі з нею 21 рік оспівував її як Непорочну Діву, виливав свої почуття у численних віршах до неї. Очевидно, Лаура читала ці вірші, але долі їх так більше й не зійшлися. Сповідальність поета, щирість і тонкий ліризм, якого ще не знала європейська поезія, – все це торжествує в «Книзі пісень».

Смерть Лаури від чуми, епідемія якої прокотилась Європою в середині ХІV століття, Петрарка сприйняв як катастрофу. Він через усе життя проніс почуття до своєї коханої й оспівував її у своїх поезіях, де реальна Лаура набувала образу Мадонни.

Сам поет, кажуть, помер за книжкою і з пером у руці. Це сталося за один день до його сімдесятиріччя. Здійснилася мрія Петрарки: закінчити жити і писати в одну мить!

Цей допис створено працівниками бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ до 720-річчя з дня народження італійського поета, літописця, раннього гуманіста доби Відродження Франческо Петрарки.