20 листопада у Полтавському літературно-меморіальному музеї В.Г. Короленка для студентів Полтавського державного медичного університету була проведена лекція «Полтавські сторінки Голодомору 1932-1933 років (на матеріалі листа С.В. Короленко до Н.К. Крупської)».

Ми не могли не згадати і самого Короленка, який, хоч і не дожив до тих трагічних подій, бо помер у 1921 році, незадовго до смерті звернувся до більшовицької влади у так званих «Листах до Луначарського», засуджуючи її «продовольчу політику», що базувалася на реквізиціях і репресіях. Там є такі пронизливі рядки: «Не бажав би бути пророком, але серце у мене стискається передчуттям, що ми ще тільки на порозі таких лих, перед якими померкне все те, що ми відчуваємо тепер». На жаль, він виявився Пророком.

Під час Голодомору 1932-1933 років його справу продовжила старша донька письменника Софія Володимирівна Короленко. Вона пише листа до Н.К. Крупської, з якою була знайома особисто і яка на той час займала високу посаду у більшовицькому уряді – була заступницею народного комісара освіти. У цьому листі Софія Володимирівна описала жахливі картини масової смертності від голоду і спричинених ним епідемій, свідком яких була у Полтаві, навіть випадків канібалізму: «Розповідали, що існує зграя, яка ловить людей, заманює дітей, щоб вбивати їх для їжі. Розповідали про продаж людського м'яса на базарі, про те, що викопують трупи на кладовищі, що у трупів, які лежать на вулиці, виявляються відрізаними частини тіла. <…> Я намагалася піддавати сумніву всі ці чутки. Але ось 4-го липня мені повідомили про те, що виявлена в самій Полтаві зграя, яка протягом тривалого часу вбивала людей для приготування їстівних припасів на продаж. Адреса була точно вказана… Я пішла туди і те, що я там побачила не залишає ніяких сумнівів. <…> Я чула, що людожерство офіційно зареєстровано в 70 місцях на Полтавщині. Випадок, про який я розповідаю, не єдиний у Полтаві. Такі вже були й раніше, а чутки про таємничі зникнення людей продовжуються й зараз, і є підстави думати, що існують і зараз такі ж невпіймані і діючі зграї. Якщо Ви повірите тому, що я написала про масове голодне вимирання цілого народу, то Вам не здасться неправдоподібним це страшне збочення людської природи».

«Засвідчуючи все, про що пишу, відповідаючи за кожне слово, оскільки пишу менше того, що можу написати, не посилюю, а скоріш послаблюю факти, я звертаюся до Вас і через Вас до тих, від кого залежить доля мільйонів і наша спільна доля, закликаючи відгукнутися на цю народну загибель. Може ви порадите мені, до кого звернутись, кому написати або з ким говорити про здійснення реальної допомоги вимираючому населенню і дітям».
Проте цей крик відчаю, як і «Листи до Луначарського», залишився без відповіді. Більш того, протягом усього радянського періоду копія цього листа зберігалася у потайній поличці, котрою свого часу користувався ще Короленко. Зараз пожовклі від часу аркуші друкованого тексту зберігаються у фондовій колекції музею і були представлені в експозиції, присвяченій жертвам Голодомору.