Від молодих років Євген Тимченко був залучений до націєтворчих процесів і пройшов довгий та непростий шлях, залишивши нащадкам чималий науковий доробок. Серед представників покоління «Братерства тарасівців» саме він зумів втілити тогочасні національні переконання в академічну працю та фундаментальні наукові дослідження, зробивши вагомий внесок у розвиток українського мовознавства.

Євген Костянтинович Тимченко народився в Полтаві 8 листопада (27 жовтня за старим стилем) 1866 року в заможній родині. Середню освіту в обсязі класичної гімназії він здобув удома, а 1885 року переїхав до Петербурга, де вступив вільним слухачем на історико-філологічний факультет університету. На початку 1889 року через стан здоров’я був змушений припинити навчання та залишити Петербург. З 1891 року працював у Києві, а з 1893-го — у Чернігівській губернській земській управі.

У 1898 році Тимченко отримав посаду помічника бібліотекаря в Університеті святого Володимира, де працював до 1909 року. У цей період, на доручення редакції «Киевской старины», він виконав значну роботу зі збирання й опрацювання матеріалів для словника літературної мови XIV–XVIII століть (1901–1906).  У 1907 році Тимченко видав першу частину своєї «Української граматики».
У Києві Євген Тимченко долучився до першої самостійницької організації наддніпрянців — «Братерства тарасівців». Про це свідчить його листування з очільником харківського осередку Іваном Липою у 1892–1893 роках. Тимченко активно займався не лише словникарською працею, а й організаційним, видавничим та фінансовим розвитком товариства. 

Науковий шлях Євгена Тимченка розпочався з роботи в університетській бібліотеці, але згодом привів його до професорської діяльності та участі у створенні Української академії наук. Працюючи помічником бібліотекаря в Університеті святого Володимира, мовознавець розгорнув масштабну лексикографічну роботу. За дорученням редакції «Киевской старины» у 1901–1906 роках він збирав і опрацьовував матеріали до словника літературної мови XIV–XVIII століть. У цей самий період Тимченко працював над «Українською граматикою». Після складання магістерських іспитів та здобуття звання приват-доцента у 1913 році Тимченко отримав запрошення до Варшавських вищих жіночих курсів на кафедру порівняльного мовознавства. У 1916 році він став доцентом Варшавського університету.

Попри воєнний час, академічна кар’єра мовознавця продовжувала розвиватися. Під час Першої світової війни його перевели на посаду надзвичайного професора кафедри порівняльного мовознавства Ростовського університету. Там він долучився й до українського громадського життя: у 1917 році організував товариство «Просвіта», а 1918-го був делегований від нього до Української Центральної Ради. Паралельно Тимченко представляв Українське наукове товариство в Комісії з підготовки до створення Української академії наук.

Повернувшись до Києва у 1918 році, Тимченко став професором кафедри українського мовознавства Університету святого Володимира, а також викладав в Українському державному університеті. Після створення Української академії наук він очолив Постійний комітет зі складання історичного словника української мови й керував ним до 1933 року.
Особливе місце в науковій спадщині Євгена Тимченка посідають дослідження синтаксису та відмінкової системи української мови. Як зазначав професор Українського вільного університету Пантелеймон Ковалів, мовознавець фактично став одним із «перших системних дослідників української синтакси», опрацювавши значний матеріал фольклору та діалектології. Причому у своїх працях він спирався не лише на матеріал української мови, а й на теоретичні напрацювання європейського мовознавства, зокрема німецьких учених. Багато праць Євгена Тимченка дослідники оцінювали як передові, яким не було аналогів у тогочасній імперській московській науковій літературі.

Упродовж 1920–1930 років Тимченко продовжив дослідження відмінків, видавши серію монографій: «Номінатив і датив в українській мові», «Акузатив в українській мові», «Вокатив і інструменталь в українській мові», «Співрядне сполучення речівників», «Функції чисел в українській мові» та інші.

Учений підготував значно ґрунтовнішу працю з українського синтаксису, однак унаслідок репресій значна частина його рукописів була втрачена.

Не менш вагомим напрямом його діяльності стала українська лексикографія. Він десятки років працював над історичним словником української мови, що стало одним із головних наукових проєктів його життя.
Євген Тимченко як послідовний «тарасівець» добре усвідомлював загрозу поглинання українців Москвою після 1917 року. Він критично ставився до співпраці Української Держави з російськими монархістами й писав Володимиру Гнатюку: «Не ідеалізуйте нашу державу… Влада в московських руках, і ми увесь час боремось, щоб одного чудового ранку не опинились в обіймах єдіної недєлімої…».

Коли ж Україну захопили більшовики, мовознавець почав сумніватися у власному становищі. У 1922 році він писав: «Я дуже серіозно думаю, як би втікти до Вас (на Галичину – І.С.), бо тут вже мені третю зіму терпіти заважко; цю зіму протягом 4,1/2 місяці в моїй хаті було 2,1/2 — 4° тепла; руки й ноги пухли від холоду і страшенно боліли; писати і взагалі працювати при таких умовах абсолютно неможливо».

Попри складні матеріальні та ідеологічні обставини, Євген Тимченко продовжував наукову діяльність у підсовєцькій Україні. До початку 1930-х років він був професором Київського університету, очолював Комісію зі складання історичного словника української мови при Всеукраїнській академії наук та працював в Інституті української наукової мови.

Однак із розгортанням хвилі репресій Тимченко потрапив у поле зору совєцьких каральних органів. Спеціальним наказом від жовтня 1933 року його звільнили з роботи в Інституті мовознавства ВУАН «за політично шкідливу націоналістичну діяльність» та участь у діяльності неіснуючої «Спілки визволення України».

У 1938 році, коли професорові було 72 роки, його заарештували за звинуваченням в участі в «антирадянській українській націоналістичній терористичній організації». Свою належність до підпільних організацій учений рішуче заперечував, однак не зрікався власних «націоналістичних» переконань. Зрештою його «засудили» до п’яти років заслання в Красноярський край.
До Києва вже літнього науковця повернули у 1943 році і за клопотанням Максима Рильського та Леоніда Булаховського поновили на роботі в Інституті мовознавства АН УРСР. Із 1944 року він працював там старшим науковим співробітником аж до смерті у 1948 році.

Попри всі життєві випробування, Євген Тимченко проніс ідею самостійності української культури й науки від другої половини XIX століття до покоління, яке започаткувало нове українське відродження після Другої світової війни. Серед інших «тарасівців» більше нікому не вдалося пройти такий шлях і зберегти цю ідею крізь десятиліття. Його науковий доробок і сьогодні залишається актуальним та має вагоме значення для розвитку сучасної філології.
 

Джерело