Підтримайте Україну — перекажіть гроші для ЗСУ

Дмитро Павличко: «Я належу до світу свободи і сонця»


Він біг з друкарського бюро в руках із щойно надрукованим Актом проголошеної незалежності. І йому ввижалося, що за ним біжить не лише Іван Заєць, а душі брата, розстріляного гестапівцями, сотника, який відправив його з УПА додому, заповідаючи не вмирати за Батьківщину, а жити і творити для неї. Вчителя Максима Рильського… Акт був ніби естафетна паличка, яку століттями передавали покоління борців за незалежність. І ось тепер він – поет – ніби переймав цю естафету на фінішній прямій, щоб почати щось нове і велике… «Читай. А ні – то я задушу тебе!» – гучним шепотом просичав Дмитро Павличко Леоніду Кравчуку о 17:42 24 серпня 1991 року. За 18 хвилин Україна проголосила Незалежність…


Його є за що шанувати. Його є за що критикувати. Його Шлях не був прямим. Його не вирубати ані з української літератури, ані з української історії. «В мені є Україна – моє головне почуття. А є ж іще сім'я, і дружба, і вороги... І тому, якщо говорити про центральне дерево моїх почувань, то воно все ж таки є Україною. Але це дерево не самотнє: я знаю традиції великих людей інших народів, я належу до світу свободи і сонця», – разом з бібліотекарами бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МТГ згадаймо Дмитра Павличка, поета та громадсько-політичного діяча. Він народився 28 вересня 1929 року в Стопчатові Станіславського воєводства Польщі (нині Івано-Франківська область). Навчатися довелось у польській школі, бо батько думав, що так сину буде легше в житті. І то був перший дитячий біль від тої образи, що був єдиним українським учнем в класі. Якось вчителька змушувала його продекламувати польський патріотичний вірш, але Дмитрик відмовився, відповівши, що він українець… У народному домі у своєму селі виходив на сцену 9 березня і читав вірші Шевченка. Свої ж перші вірші почав писати навчаючись у третьому чи четвертому класі…


Поетичний дебют юного Павличка радянська система оцінила схвально: у його першій збірці «Любов і ненависть» було багато ідеологічно правильних текстів, але вже за п’ять років, у 1958-му, збірку «Правда кличе» вилучили та знищили. Не попав поет у тональність, дозволив собі зайвого, хоча вже два роки минуло як розвінчали культ особи, але партійні цензори на це не зважали. У тій вилученій збірці Павличка був вірш «Коли помер кривавий Торквемада» з більш ніж очевидними натяками: «здох тиран – але стоїть тюрма!». Віршами Дмитра Павличка означився початок українського шістдесятництва – яскравого, новаторського, протестного… Себе ж він ніколи не визнавав себе шістдесятником, бо говорив, що як поет сформувався раніше.


У шістдесяті трохи відкрилися світи, вдалося побачити країни й континенти. А ще – відкрити цілий материк цензурованої української літератури, прочитати еміграційні видання. Дмитро Павличко дуже багато перекладає серед блискучих зразків у тому доробку – його антологія «Світовий сонет». Також саме завдяки йому вперше українською мовою з’явилося повне зібрання творів Вільяма Шекспіра в шести томах. Але насамперед він – геніальний лірик. Його любовні звіряння знали напам’ять, цитували, вони лунали зі сцени та в дружньому колі. А ще він – автор слів найвідомішої української пісні «Два кольори». Тодішній очільник української влади радив дописати оптимістичний фінал, та непоступливий автор відмовився, так пісня й пішла у люди в своєму первинному варіанті.


Зрештою Павличко зумів ужитися з радянською системою, писав полум’яні вірші, мешкав у центрі Києва і був успішним номенклатурним письменником, якому система загалом довіряла. Не бракувало успіхів, визнання, але були й доноси, і переслідування, й цензурні заборони, а пильні спецслужби ніколи не забували про доволі сумнівний епізод з його біографії: ще підлітком долучився до діяльності УПА – відбувся тоді нетривалим арештом…
Йдучи на неминучі компроміси з системою, багато в чому приймаючи нав’язані правила гри, він ніколи не зрікався культурницької роботи, волів іти проти течії. Наражаючись на звинувачення в ідеологічних помилках і збоченнях, видає зі своєю передмовою твори Богдана-Ігоря Антонича у 1967-му. Неймовірним здобутком Павличкової культурної політики став редагований ним журнал іноземної літератури «Всесвіт». Він став головним редактором 1971 року, якраз коли набирала обертів русифікація, а 1972-го прокотилася хвиля арештів. І зумів створити культурне диво: світова класика, західні новинки почали приходити до читача українською мовою. Навколо журналу зібралися блискучі перекладачі, іноді друкувалися під псевдонімами навіть заборонені Микола Лукаш та Григорій Кочур. Павличко встиг опублікувати і Гемінгвея, і Камю, і Маріо П’юзо, і неймовірно популярні тоді романи латиноамериканського магічного реалізму. Такого у радянських виданнях доти не було.


Кінець вісімдесятих – початок дев’яностих, коли Дмитро Павличко стає головою Товариства української мови, одним з ініціаторів створення Народного Руху України, автором і редактором засадничих державних документів, одним із творців української Конституції, – ці роки були для нього щасливими. Знову, як у шістдесяті, він читав свої вірші перед велелюдними вуличними зібраннями. Поезія ставала трибуною. Вона лунала не лише під час акцій протесту, але й у Верховній Раді, де Дмитро Павличко був народним депутатом впродовж 16 років. Згодом була дипломатична робота. Але весь цей час він продовжував писати, знаходив у собі мужність для «Покаянних псалмів», для розрахунку з недобрим минулим…


«Червоний – то любов, а чорний – то журба» – червоне й чорне, радість і смуток перепліталися й у пісні, й в особистій біографії Дмитра Павличка, що зізнавався, що коли б я ще раз міг прожити своє життя, то нічого б не міняв, лише більше шанував би час.
Знаймо, бо ми того варті!