22 травня - День перепоховання Тараса Шевченка. Цього року виповнюється 164 – та річниця цієї непересічної події. Це дата особлива, адже цього дня після довгих поневірянь Кобзар таки повернувся в рідну Україну, здійснилась його давня мрія - навіки спочити “…серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі і Дніпро, і кручі було видно…”. Під час останньої поїздки на Батьківщину у 1859 р. він обмилував собі місце біля дніпрових гір і навіть створив проєкт майбутньої хати.

Відомо, що помер Шевченко 47-річним 10 березня 1861 р.
На похороні, у прощальному слові, П. Куліш пообіцяв виконати останню волю небіжчика: “Будеш лежати, Тарасе, на рідній Україні, на узбережжі славного Дніпра, ти ж бо його ім’я зі своїм навіки поєднав.”

58 днів прах поета перебував у петербурзі. Але друзі Тараса Шевченка вважали своїм обов’язком перепоховати його в Україні.
З Миколаївського вокзалу домовину повезли до москви. Звідти шлях пролягав до Києва. У всіх містах, де зупинялась траурна процесія, були влаштовані урочисті панахиди, з промовами та покладанням вінків та квітів.

3-го травня домовина уже була в Україні, а 6-го травня її доставили до Броварів. Домовину зустрічали М. Лисенко, П. Житецький, М. Старицький, М. Драгоманов, багато студентів київських навчальних закладів.

8-го травня пароплав «Кременчук», яким перевозили поета, вирушив до Канева. Там прах Т. Шевченка віднесли на Чернечу гору – місце останнього спочинку Тараса. Могилу було викопано студентами Київського університету, родичами покійного та деякими селянами, що знали поета за життя і шанували його пам’ять. Над могилою було насипано великий земляний курган. Згодом на могилі встановили дубовий хрест.
У 1939 р. на могилі встановлено пам’ятник роботи скульптора М. Манізер. Могила Т. Шевченка у Каневі стала істинним символом українства та місцем паломництва, де кожен надихається словом, мудрістю і мужністю Тараса.

Полтава теж не залишилась осторонь цієї знакової події. 6 травня 1861 р., у день, коли труна з тілом Т. Шевченка прибула до Києва, члени Полтавської громади встановили «живий пам’ятник» Тарасові, посадивши дуб у приватному саду І. Гуссона. Серед учасників цієї акції пам’яті був начальник поштово-телеграфної контори інженер В. Лобода, викладачі Полтавського кадетського корпусу О. Стронін, В. Щелкан, Д. Пильчиков, письменник О. Кониський, громадська діячка Є. Милорадович. Це був перший у світі живий пам’ятник Великому Кобзареві.

Відтоді день вічного спочинку Т. Шевченка у рідній Україні став неофіційним національним святом, яке щорічно відзначається не лише у Києві та Каневі, а і в багатьох містах та селах України.