Його найпопулярніші твори, серед яких симфонічна балада «Гражина», Третя симфонія, Скрипкова соната, «Слов’янський концерт», «Український квінтет», усе частіше потрапляють у концертні програми українських і світових виконавців… Життя та творчість Бориса Лятошинського, які припали на дві світові війни, більшовицький переворот, національно-визвольні змагання, період українського мистецького Ренесансу, сталінський терор та хрущовську відлигу, ставлять складні питання, відповіді на які ми шукаємо й нині, під час великої війни…

3 січня 2025 року мистецький світ відзначає 130-ту річницю від дня народження видатного українського композитора, одного з небагатьох представників модернізму в українській музиці. Про Бориса Лятошинського – у дописі співробітників бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.

Свою дебютну симфонію, що стала першою професійною симфонічною роботою України, Борис Лятошинський створив у часи перших національно-визвольних змагань… Він вніс новий код в українську музику: якщо досі вона була вокальною, романсовою, то Лятошинський робив акцент на інструментальну, симфонічну музику. Українізація 20-х років XX століття завдяки доступу до європейської літератури й музики спричинила культурний бум, тож молодий композитор налаштовував власний радіоприймач на західні хвилі, ловив Мюнхен і Варшаву – намагався слухати концерти тогочасної модерністської музики. Захоплювався, мріяв, імпровізував, виробляючи власний стиль…

Його музична мова була повною різких стрибків, дисонансних гармоній. Вона була дуже напруженою, сповненою трагізму та контрастів, і це не подобалося очільникам того офіційного канону, який почав формуватися в другій третині ХХ століття. Сказати, що в Радянському Союзі Борис Лятошинський був невідомим композитором, не можна. Він жив та творив наче у двох вимірах, балансуючи на межі світів: писав твори на замовлення влади, був лауреатом різноманітних комуністичних премій, а у 1939-1941 роках взагалі очолював Спілку композиторів України, але ніколи ні публічно, ні приватно не висловлювався одами владі, ніколи не належав до когорти слухняних «партійних» композиторів, майже всю свою кар’єру зіштовхувався з постійною критикою з боку партійних функціонерів. Його твори швидко «нагородили» званням «формалістських», далеких від смаків простого народу. Істерія щодо «формалізму» інколи доходила до абсурду: на одному із засідань Борис Миколайович підійшов до інструменту і зіграв акорд, запитавши у колег, чи вважають вони його формалістичним і незрозумілим. Більшість відповіли: «Так, звичайно, що за дивна гармонія!». На що Лятошинський сказав: «А це Бетховен!», – і мовчки сів на місце…

Кульмінацією протистояння Бориса Лятошинського з радянською культурною політикою стала його Третя симфонія, яку вперше виконали у 1951 році. Лятошинський написав її з вражень від Другої світової, однак за настроєм зробив не урочисто-переможною, як того хотіли в компартії, а радше антивоєнною. У епіграфі до твору він написав: «Мир завжди перемагає війну». Третя симфонія стала втіленням еволюції його стилю, в якому мелодичні елементи поєднувалися з елементами атональними та експериментальними. Симфонію одразу ж нарекли «формалістичним мотлохом», а Лятошинського – «буржуазним пацифістом». Цей, без перебільшення, шедевр українського музичного модернізму XX століття, існував і надалі звучав лише тому, що композитора змусили переписати останню частину симфонії – з трагічної вона перетворилася у штучно-піднесену. Після лицемірного й несправедливого судилища Борис Лятошинський писав у листі до свого вчителя Рейнгольда Глієра: «Як композитор я мертвий, і коли воскресну – не знаю»… За якийсь час по тій розправі він починає писати фортепіанний концерт «Слов’янський», – щоб почуватися живим.

Борис Лятошинський вже давно зрозумів, що вільно створювати й виконувати модерністську музику в Радянському Союзі майже неможливо. Однак початок відлиги створив умови, за яких Борис Миколайович отримав більше можливостей: його починають визнавати, як провідного композитора, випускають за кордон на міжнародні конкурси у ролі члена журі від СРСР, виконують його музику в країнах соціалістичного табору… Та головне, будучи першовідкривачем модернізму в Україні, Лятошинський взявся за навчання молодих ентузіастів-авангардистів – викладав у Київській консерваторії, навчаючи композиції, гармонії та оркеструванню. Леонід Грабовський, Леся Дичко, Іван Карабиць, Валентин Сильвестров, Володимир Загорцев, Євген Станкович Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький – Лятошинський зростив талановите покоління музичних шістдесятників, «Київський авангард». Коли молоді київські авангардисти, як і вчитель, зазнавали розгромів у пресі чи на засіданнях Спілки композиторів, Лятошинський завжди захищав право своїх учнів на експерименти у музиці…

Україні вельми пощастило, що Борис Лятошинський свого часу не переїхав до Москви чи Санкт-Петербурга, щоб там розвиватися і здобувати визнання. У його творчому доробку багато інструментальної музики, хорової, вокальної, у нього прекрасні хорові цикли на вірші Шевченка та Рильського, але Лятошинський в першу чергу – композитор-симфоніст… Сьогодні ми можемо вважати його стовідсотково українським композитором, і нині він заслуговує по-справжньому ввійти до пантеону найважливіших українських композиторів усіх часів і посісти почесне місце поруч із Миколою Лисенком, Михайлом Вербицьким, Мирославом Скориком, Валентином Сильвестровим і Євгеном Станковичем.

Знаймо, бо ми того варті!