«Під час війни особливо важливо довіряти Богові. Воєнні часи приносять нам неодно терпіння і неодну спокусу. Та нічого не діється без волі Небесного Отця, Бог, добрий Батько, змилосердиться над нами, простить наші гріхи і дасть діждатися благословенного часу миру», – писав Андрей Шептицький у посланні до вірян у листопаді 1942 року, коли морок війни здавався безпросвітним.

Коли 12 січня 1901 року владика Андрей Шептицький очолив Українську греко-католицьку церкву, вступивши на митрополичий престол, його насторожено сприйняли і поляки, і українці. Поляки вважали зрадником, а українці – польським агентом, і лише багаторічне духовне сподвижицтво, спрямоване на піднесення українського народу, розтопило цей лід недовіри і зробило митрополита беззаперечним авторитетом і духовним лідером українців.

«Я українець з діда-прадіда. А церкву нашу і святий наш обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя», – напише він згодом в одному зі своїх пастирських листів. Своє право на такий вибір йому довелося відстоювати довгий час: з українського роду, який на середину ХІХ століття був цілковито сполячений, Роман Марія Александер Шептицький доволі несподівано навіть для рідних, повернувся до української ідентичности. Дослідники цей вибір називають епохальним, адже він змінив життя не однієї людини чи родини, а цілого народу – слова та справи Андрея Шептицького справили значний вплив на його сучасників і змушують замислитися нащадків... Цей допис до 160-ої річниці від дня народження митрополита Шептицького підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МТГ.

Він народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі неподалік Львова. Від самого дитинства було в ньому щось особливе – любов до Бога. Вперше рішення стати священиком юний Роман озвучив матері ще в девятирічному віці – тоді графиня все перевела на жарт, хоча й відзначала велику набожність сина. Рішення 18-річного юнака стати монахом-василіанином і змінити римо-католицький обряд на греко-католицький шокувало родину: для польської шляхти, до якої належали графи Шептицькі, східний обряд асоціювався з українством, а тому був холопським, не гідним уваги.
Андрей Шептицький очолював церкву 44 роки: на цей період припали дві світові війни, сім разів змінювалась влада на теренах тодішньої Галичини… Польський граф, який став українським священником. Чернець, який умів заробляти гроші і вчив цьому українців. Багатій, який практично все до копійки віддавав на розвиток української церкви, науки, культури, патріотичне виховання молоді. Патріот, який все життя відстоював українську ідею – і мав конфлікт з ОУН через неприйняття насильницьких методів боротьби за цю ідею. Людина, яка із християнським смиренням приймала усяку владу – і мала сміливість перечити сильним світу цього, закликаючи до покаяння…

Українська греко-католицька церква не мала жодної державної підтримки, тож у межах УГКЦ Андрей Шептицький сформував неформальний уряд, який вирішував нагальні господарські потреби галичан. До владики зверталися за підтримкою з різними бізнес-ініціативами, і майже завжди – отримували її. Він же дбав про те, щоб священики, окрім богословських знань, опановували ще й світські ремесла – торгівлю, бухгалтерію, кооперацію, землеробство. Значна частина коштів церкви (і особисто – митрополита) йшли на створення шкіл, лікарень, санаторіїв та музеїв. Андрей Шептицький особисто опікувався сиротинцями, притулками, дитячими садками, щедро спонсорував українські наукові, культурно-просвітницькі товариства, видавництва і громадські організації.

Будучи церковним лідером, Андрей Шептицький мав вплив і на державні процеси. Як депутат Галицького сейму і член Палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. В часи Української революції 1917-1921 років використав весь свій авторитет і хист дипломата для підтримки УНР і ЗУНР. У березні 1939-го підтримав створення Карпатської України, а в червні 1941-го благословив проголошення Акта відновлення Української держави.

Шептицький одним з перших у 1933-му підняв світову спільноту проти Голодомору 1932–1933 років, започаткував акцію зі збору допомоги для голодуючих на Наддніпрянщині. Щоправда, радянський уряд від цієї допомоги відмовився, а організована пізніше інформаційна кампанія із применшення масштабів Голодомору нівелювала ці зусилля. Реагував митрополит Шептицький і на масове винищення нацистами євреїв: дав наказ священникам та ченцям переховувати їх по монастирях та виробляти фальшиві паспорти, щоб врятувати від смерті.

Зачепити владику Андрея не наважився ні Гітлер, ні Сталін – настільки великим і беззаперечним був його авторитет. Хворий, немічний (останні 13 років життя митрополит був прикутий до інвалідного візка – далися взнаки наслідки перенесеної в молодості хвороби) – він лишався недосяжним для ворогів. Він проніс свій хрест до кінця, схиляючи голову лише перед Богом.

Останні роки свого життя митрополит Андрей Шептицький багато писав про майбутнє України, про незалежну державу сконсолідованою нацією, говорить про роль громади і значення християнської моралі для розквіту держави. Пастирське послання «Наша державність» (відоме під назвою «Як будувати рідну хату»), написане наприкінці 1941 року, називають його найважливішим суспільно-богословським трактатом: «Україна лише сама себе зможе змінити. Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». А у 1943 році у Декреті «Про єдність» митрополит Шептицький назвав діагноз української національної недуги: «моральна гемофілія», яка «спричинює те, що кожна найменша рана є неначе невиліковною. Чому кожне непорозуміння між українцями, яке, як здавалося, можна було б легко усунути, переходить так часто у хронічний стан антагонізмів, спорів, яким нема кінця?! А з обох сторін може бути найліпша воля і патріотизм, що виглядає на справжню любов до Батьківщини». Пересторога митрополита й досі є надзвичайно актуальною для українців.
Знаймо, бо ми того варті!