Щороку 18 квітня світ відзначає Міжнародний день пам’яток і визначних місць — день, що нагадує про цінність культурної спадщини та відповідальність за її збереження. Для України це особливо актуально сьогодні, в умовах воєнного стану, коли питання збереження історичної пам’яті набуває не лише культурного, а й національного значення. Водночас важливо пам’ятати: через війни, репресії та буремні події минулого ми вже втратили чимало. Та навіть знищені пам’ятки продовжують жити — у дослідженнях, музейних експозиціях і громадській пам’яті.

Село Жуки: втрачена «Жуківська Січ»

27 червня 1709 року під Полтавою відбулася Полтавська битва — подія європейського масштабу. Село Жуки опинилося неподалік її епіцентру, але ще до вирішального бою стало важливим осередком військово-політичного життя. Протягом квітня–червня 1709 року тут перебували союзні війська на чолі з фельдмаршалом Карлом Густафом Реншельдом, гетьманом України Іваном Мазепою та кошовим отаманом запорозьких козаків Костем Гордієнком. Імовірно, саме сюди прибув і перший міністр Шведського Королівства та перший радник короля Карл Піпер. Таким чином, село Жуки на певний час стало своєрідною «військово-політичною столицею» України. 

Німими свідками цих подій стали: садиба полтавського полковника Ф. Жученка (в будинку якого міг проживати гетьман І. Мазепа) та церква Святої Покрови (в якій, ймовірно Іван Мазепа молився за Україну). Навколо церкви існував козацький цвинтар, де міг бути похований літописець Самійло Величко, який більшу частину свого життя прожив у с. Жуках, де і творив свій безсмертний Літопис. Проте час і людська недбалість виявилися безжальними: храм використовували для господарських потреб місцевого колгоспу, а в 1960-х роках остаточно зруйнували разом із цвинтарем.

Нині пам’ять про ці місця відроджується. У 1995–2014 роках у Жуках створено Меморіал козацької слави. У 1995 р. встановлений пам’ятний знак на честь козацького літописця Самійла Величка, 2007 р. – пам’ятний знак словацькому просвітителю Д. Крману, свідку та учаснику подій 1708-1709 рр в Україні, автору одного з перших щоденників про Північну війну, зокрема на Полтавщині. У 2009 р. біля фундаменту старої церкви звели нову Свято-Покровську. Наразі Меморіал козацької слави включено до Комплексу пам’яток Поля Полтавської битви. 

Сьогодні спільними зусиллями ДІКЗ «Поле Полтавської битви», представників громадських організацій та державних установ реалізуються сучасні проєкти, спрямовані на відновлення втраченої спадщини за допомогою цифрових технологій. Їхньою метою є відтворення передумов подій 1709 року, очищення історичного наративу від імперських нашарувань та передача справжнього перебігу подій мовою безпосередніх очевидців.

Архітектурна спадщина Павла Альошина

Вагомий внесок у формування архітектурного обличчя Полтави зробив видатний український архітектор Павло Альошин (1881–1961). Автор численних проєктів у Києві та інших містах, він залишив свій слід і в Полтаві, зокрема у вигляді особняка Володимира Булюбаша, збудованого у 1912 році.

Цей будинок вирізняється елегантними білосніжними формами, гармонійно вписаними в природний ландшафт. Його архітектура поєднує риси неокласицизму з продуманими інтер’єрами та функціональністю. Загальними формами будинок Болюбаша нагадує величні обриси найвідомішої будівлі авторства Альошина – Будинку Педагогічного музею в м. Києві (1911 р.). Вочевидь, натхненний успіхом свого попереднього проєкту, автор пристосував його для житлового будинку і повторив в Полтаві.

Будинок служив і як помешкання і як розміщення приватної картинної галереї, що належала В.І. Булюбашу (1866-1926). У 1918 р. будинок націоналізували. У 1919 в ньому було відкрито Картинну (образову) галерею або Музей мистецтв, як іменував заклад його фундатор М.Я. Рудинський (1887-1958). В цьому будинку Полтавський художній музей знаходився до 1934 року, сюди ж повернувся й після Другої світової війни і перебував тут з 1951 по 2000 роки, коли Полтавський художній музей (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка отримав у своє користування просторе двоповерхове приміщення в історичному центрі міста.

Хоча будівля особняка Булюбаша збереглася, її первісне призначення, інтер’єри та атмосфера зазнали змін унаслідок реконструкцій і перебудов. Водночас сьогодні її стіни зберігають унікальні історичні артефакти приватного мистецького зібрання і залишаються відкритими для відвідувачів. Це ще один приклад того, як історичні об’єкти можуть частково втрачати свою автентичність, але не втрачають значення: вони продовжують жити у нових функціях, бути осередками культури, зберігати пам’ять про минуле та надихати сучасників на переосмислення і збереження спадщини..

Успенський собор: зруйнований і відроджений

У  центрі Полтавської фортеці сусідять два  непересічної ваги пам’ятники історії та культури – Свято-Успенський кафедральний собор та меморіальний музей-садиба І. П. Котляревського. Попри їх різновекторну спрямованість, вони  до кінця часів будуть поєднані  незримими, але від того не менш міцними зв’язками,  що мають ім’я  людей: Котляревські.

У 1748 р.  міська старшина Полтави на чолі з полковником Андрієм Горленком започаткувала будівництво  майбутнього  градського  собору і поки визначалися з «мурарем»,  збирали кошти,  закуповували необхідні  матеріали тощо, улітку 1751 р. диякон Іоан  Котляревський  придбав у зятя померлого полтавського протопопа Данили Чеховського садибу з хатою, коморою, повіткою та прилеглим садком «за 27 рублів 50 копійок» «на церковному місці»  – під самим  храмом.  Відтоді диякон править службу Божу, його родина – жінка, сини, доньки, невістка –  там же моляться, правда, ще в старому  дерев’яному храмі во ім’я Успіння Пресвятої Богородиці, що знаходиться поруч. У 1770 р., за рік після  народження майбутнього поета, новозбудовану церкву освятили. Більше 160-ти років храм жив своїм  сокровенним життям. Можливо, саме там Іван Котляревський просив благословіння на творчу  працю?

У 1934 р. за рішенням Полтавського обкому КПУ  храм висадили  в повітря.  Дзвіницю не зачепили – вона лишилась свідком.

Лише через шістдесят років розпочалося відродження святині: у 1993 році полтавським архітектором В. Трегубовим був розроблений проєкт реконструкції, а у 2004 році відновлений собор знову постав на одному з полтавських пагорбів. Його історія — це приклад того, як навіть після повного знищення пам’ять і зусилля людей здатні повернути святині життя.

Будинок Короленка: від руїни до відродження

Літературно-меморіальний музей Володимира Короленка у Полтаві має непросту історію. У 1928 році старша донька письменника та громадського діяча  Володимира Галактіоновича Короленка Софія Володимирівна відкрила двері батьківського дому для численних відвідувачів, тим самим заклавши початок діяльності музейного закладу. Вона залишалася незмінним директором музею Короленка у Полтаві до самої своєї смерті у 1957 році. Зараз музей В.Г. Короленка є одним із найдавніших серед літературно-меморіальних музеїв-садиб в Україні.

У роки Другої світової війни, під час окупації Полтави найцінніші музейні предмети були вивезені в евакуацію. Але музей все одно зазнав значних втрат: будівлі садиби були зруйновані, сад — спалений, а частина експонатів втрачена. У фондовій колекції музею зберігаються документи, що зафіксували перелік втрат: акт про заподіяну музею шкоду від 11 жовтня 1943 р.  та перелік предметів, які загинули у домі-музеї, від 15 жовтня 1945 р.

Проте вже у післявоєнні роки музей відродили, відновили експозицію, і він знову відкрив двері для відвідувачів. Меморіальний дім став приймати екскурсантів з 25 грудня 1946 р.; будинок з колонами (дім Будаговського), де розмістилася бібліотека із читальною залою – з 27 липня 1953 р.  Ця історія є свідченням того, що навіть після найтяжчих руйнувань культурна спадщина може бути повернена до життя завдяки людській відданості.

Будинок Панаса Мирного: втрачена батьківщина письменника

У Миргороді зберігалася садиба родини Рудченків, де 13 травня 1849 року народився Панас Мирний. Цей будинок мав глибоке історичне коріння і був пов’язаний із кількома поколіннями родини. Садиба Рудченків була при самому березі річки Хоролу, відразу за мостом праворуч. Родина жила тут із 1848 року, коли Яків Григорович, батько майбутнього письменника, переїхав із с. Біликів до Миргорода.

Обійстя дісталося йому від дружини Тетяни Іванівни. А ще раніше, у ХVІІІ столітті, це була власність її предка – священника миргородської Троїцької церкви Стефана Гординського.

За радянських часів будинок у Миргороді, де народився Панас Мирний занепав, його було знесено і наразі це втрачена пам’ятка. На тому самому підмурівку споруджено нинішній будинок № 122 по вулиці Миколи Гоголя, біля якого нині стоїть пам’ятний знак на честь садиби письменника.

Це одна з тих втрат, які вже неможливо відновити фізично, але які залишаються важливими для національної пам’яті.

Історія кожної з цих пам’яток — це історія втрат і водночас історія відновлення, збереження та осмислення. Одні з них були знищені безповоротно, інші — відроджені з руїн, але всі вони залишаються частиною нашої культурної ідентичності.

Сьогодні, коли Україна знову переживає випробування війною, питання збереження культурної спадщини набуває особливого значення. Втрачені пам’ятки нагадують нам про ціну історії, а зусилля музеїв, науковців і громадськості доводять: навіть зруйноване не зникає безслідно, якщо про нього пам’ятають.

Втрачені — але незабуті. Саме так формується жива історія, яку ми зобов’язані зберегти для майбутніх поколінь.